- Ігорю Зиновійовичу, зараз багато списів ламають навколо можливості запровадження другої державної мови, посилаючись при цьому на різні документи, хартії тощо. Наскільки вмотивоване таке прагнення і чим воно продиктоване?
- Не так давно працював у Нью-Йорку разом з американцями, китайцями, іспанцями, українцями і поляками. Українців - представників, до речі, різних регіонів України - було 11, а поляків троє. Так-от, усі українці, окрім мене і колеги з Хмельницького, з поляками намагалися говорити польською. Я принципово говорив з ними українською, і лише один вимагав від мене говорити з ним по-польськи, бо він, мовляв, "не розумє". Я запропонував спілкуватися англійською, якою природно розмовляв з американцями на їхній території. Її він не знав... А з одним поляком - Юзиком із Кракова - навіть здружився, тому що він старався говорити зі мною по-українськи, а я з ним по-польськи. Так вивчали сусідські мови. Була повна взаємоповага. Чому 10 українців із трьома поляками старалися говорити ламаною польською не на польській етнічній, державній території?.. Хіба не риторичне запитання?
Приклад другий. З українською поетесою Марією Шунь, яка живе в США і приїхала на книжковий ярмарок в Україну, намагалися в Харкові знайти місце в готелі, запитуючи рідною українською мовою. Нам відмовляли доти, доки колеги не порадили звернутися російською. Місце одразу знайшлося.
Приклад третій. Доброго сільського вигляду дівчина - продавець хліба у продуктовому магазині на Хрещатику - на моє запитання, чого не обслуговує державною мовою, відповідає: "Я знаю, но мнє нє нравітса"... Так що справа тут не в законах, а в людській гідності, у відчутті себе не меншовартісним, а рівним серед вільних, тому що сильному і здоровому суспільству купу законів плодити не треба, громадяни просто стараються дотримуватися Біблійних заповідей... Інакше - не нація, а суцільні проніпрокопівни та голохвастови.
Так от. Я проти офіційної двомовності у нас. Мова - одна з найважливіших ознак нації, її енергетичний консолідатор. Тому розкіш офіційної полімовності можуть дозволити собі лише імперські експансивні нації, а ми свою експансивність втратили ще з часів Київської Русі, а на початку 90-х років ХХ століття тупо і бездарно віддали ще й зброю своїм кінетичним та потенційним колонізаторам.
Взамін отримали лише їхню і загальносвітову іронічну зневагу - як атрибут нової, уже добровільної меншовартості. Адже неспроста практично половина працездатного населення України працює за кордоном на "чорних" роботах, тому роздроблення мови, як і колись війна між удільними князями, призвела до колонізації Русі татаро-монголами, призводить до нівелювання-розчинення, вимирання нації, а отже, окремих сімей та індивідів - загалом.
- На вашу думку, чи відповідає сьогоднішня мовна політика держави тим завданням, які розв'язує український народ?
- На жаль, ні. Хоч коли-небудь мовна і будь-яка інша політика цілком задовольняла народ, а тим більше його поетів?.. "Поганий поет воює з конкретною владою: царем, президентом, генсеком. Хорошого влада не влаштовує ніяка: радянська, американська, антирадянська", - цитував я одного класика у своїй книзі "Митець - Влада - Преса: історико-типологічний аналіз". Мова - це народна творчість, вияв його колективної душі, духу. А держава - матеріалізований інструмент диктату. Хоч добра і сильна держава - як люблячий, але вимогливий батько в сім'ї.
 
Але 90% нашої еліти вдома спілкуються мовою сусідів. Ясно, що це показник дуже хворої нації, оздоровити яку може хіба професійно жорстке хірургічне втручання. Пігулки і примочки у вигляді тих самих законів, які не виконуються, - вже не ефективні. А єдина мова напряму пов'язана і з єдиною релігією, і з потребою пишатися своєю країною. У цьому сенсі я по-доброму заздрю полякам... Хоча приречений любити Україну, вічно шукаючи, за що б її поважати, як, скажімо, ту ж Францію чи Китай... І себе разом поважати, бо батьківщину не обирають. А мені в тій же Америці десь півроку потрібно було своєю працею і ставленням до світу доводити, що я не злодій, не дикун, не сутенер якийсь і не "рашн", а ук-ра-ї-нець (!), бо чомусь саме негативні стереотипи панували у так званому цивілізованому світі про Україну.
- І все-таки, які першочергові заходи потрібні, аби спрямувати відповідні зусилля в ефективне русло?
- Про кардинальний поворот у цій ситуації я сказав, апелюючи насамперед до морального чинника. Тобто, треба зробити так, щоб розмовляти рідною мовою було престижно. Як письменник і науковець, видав 28 українськомовних і, надіюсь, україномовних (це, якщо вдуматися, не одне і те саме) книг. Щойно вийшла одна поетична трьома мовами, у тому числі українською (а поезія - вища форма існування мови) в одному з найпрестижніших видавництв світу CreateSpace, але це ініціатива зовнішня.
Наша держава в особі її високопоставлених чиновників-гуманітаріїв не захотіла дати навіть маленького гранта, щоб підтримати пропозиції інших країн, які взялися мене перекладати. Тому ірландський поет Том Мур, що написав про мою лірику фахову англомовну статтю, дивується, яка пасивна наша 46-мільйонна країна щодо підтримки експансії своєї літератури, а отже, свого духу у світ...
Тобто реальний потужний вихід нашої українсько- та україномовної літератури на світовий художньо-інформаційний ринок змусив би тих жителів України, які не поважають української мови, бо не поважають себе, пишатися нею.

ДОСЬЄ "УК"
Ігор ПАВЛЮК. Народився 1 січня 1967 р. на Волині. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені І.Франка. Поет, прозаїк. Автор низки художніх і наукових книжок. Лауреат Народної Шевченківської премії, премій імені В.Симоненка, імені Г.Сковороди, "Тріумф", імені М.Шашкевича та інших.