Стихи Игоря Павлюка
ПЕРЕВОДЫ С УКРАИНСКОГО Евгении Бильченко
ДЕВОЧКА
Босая девчушка плачет
На бабушкином пороге.
Осень – хромая кляча –
Тащится по дороге.
Умолк петух. На душе – ни жарко,
Ни холодно – и ни смех, ни грех.
Спросили...
– Кого ей жалко?
Сказала чуть слышно:
– Всех.
ДІВЧИНКА
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі, прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...
ЖЕНЩИНА
Ни счастья не было, ни горя.
Так небо снится журавлю.
Она мечтала выйти в море,
Под стать большому кораблю.
На синем сене гребни сказки.
Царь, журавлиный сеновал...
Икону от избытка ласки
Воротит... «Милый! Царе! Звал?»
На белой шее – лисьи нервы.
На черных косах – соболя.
Обожествляемая стерва.
Цветок, что вырастил царя.
А после, мановеньем перстня
Судьбы, обрушенной с моста,
Ее распнут – она воскреснет,
Порхнет ресницами Христа
О вечность. Недобор объятий.
Архангел вяжет сатану.
Я подарю ей – белый якорь
И в черный парус оберну.
ЖІНКА
Не було ні радості, ні горя.
Снилася, як небо журавлю,
Жінка, що хотіла бути морем,
І яку, як пісню, я люблю.
Десь на сіні, в синіх сінях казки,
Одесную квітки і царя...
Жінку, що зазнала стільки ласки,
Як ікона у монастирях.
Спить лисиця їй на білій шиї,
Соболь – на розплетеній косі...
Не свята вона і не повія,
Бо жила й родила, як усі.
І коли міняла доля перстень,
Як себе вербина золота,
Жінка впала, наче кров на серце,
Піднялася віями Христа.
Хто її у світі цім пригорне?
Коли ангел в’яже сатану,
Жінку, що хотіла бути морем,
В чорно-білий парус одягну.
* * *
Снег чадит.
Слеплю себе коня.
Всадник – волен, и восстанье ежели...
Колет полем бритая стерня,
Как любовь, когда она объезжена.
Приложившись к счастью кое-как,
Жизнь опять опережает время.
Всех миров беспрекословный знак
Разгадаю – только дайте стремя!
И тропинку протопчу в снегах:
Так целуют мертвых и крылатых.
Узнаю себе в своих врагах,
Словно вина в реках непочатых.
Плач – не страшен. Страшен – только смех.
И ломающееся не гнется.
Время жизнь догонит (или смерть?),
Ей в глаза посмотрит – и вернется.
Мир – простой: как дважды два, как снег,
Что умножен на свои снежинки.
Снова расцветают на окне
Утонченно-зимние ужимки.
Тает жила – фитилек свечи
Тоньше, тоньше, тоньше... Знаю: вскоре я...
Снег чадит.
Грей руки – и молчи.
Наперед
Написана
История.
* * *
Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.
А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.
Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.
Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.
Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня.
Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…
Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.
ХРИСТОС
Запах метро – омут в затылок.
Вертепные души в туннель летят.
Пришел Христос, словно в пустыню.
Но не распяли.
Так, посмеялись.
Сели.
Едят.
Власть «лают» на Земле и на Небе.
Толпа, сжавшись в кулак, молчит.
Христа по плечу потрепали – оч-чень нежно,
Допытываясь, – за «нас» он или за чьих...
А он, утомленный от революций,
Разжег огонь в деревянном доме
И спросил, как тогда Варраву:
– Это что за люди?
Ведь он был плотник
И гвозди
Гнездились в его ладонях.
ХРИСТОС
Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…
А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.