Дивися:

http://ihor-pavlyuk.ucoz.ru/Choloviche_voroginnya.pdf

6 ВЕРЕСНЯ 2010 РОКУ

Вже осінь, та ніщо не золоте.
Крилом пташиним серце розпанахане.
Все більше хочу відчувати те,
Що залишилось поміж нами й птахами.

Голодне світло, підняте з глибин,
Наїсться меду плоті – й затуманиться.
А ми – як п’яні гості з іменин
Під Місяцем, що наче вічна рана ця,
Отримана ще Авелем тоді,
Коли на щастя ледь заповідалося...
Холодні тіні на важкій воді –
Це ж осінь року,
А життя – то даль оця,
Що лиже лапи, наче вовку вовк,
І тяжко так мовчить, і пульс намацує.

Передчуваю смерть Твою, траво,
А Ти мою...
І в цім природна рація.

Нас осінило всіх сьогодні й вся,
Щоб відпочити від людського ока.
Життя – немов пташиний той косяк,
А з ним у вирій подалась епоха –
Мобільна, інтернетна, гомінка,
Що культивує і оргазм, і постріл,
Вогонь веселий, профіль козака
І ту любов –
Що хоч у Лету з мосту.

Природи осінь, людства і моя –
Гойдлива триосінність після грому,
Божественні закони битія
На питія печаль аеродромну.

А потім, звідси, полечу до зір
Крізь Африку, де осені не знають.

Шука барліг душі моєї звір
І дивиться на журавлину зграю...

* * *

 

В зіницях затуманене вино.

Два чорні коні над снігами дибки.

Поезія тепер – це все одно –

Підльодна ловля золотої рибки.

 

За ополонку більша рибка та...

Її тягнути – мерзнути у руки.

Трава підводна також золота.

Все золоте – і запахи, і звуки.

 

І цирк, і церква – далі, на горбку,

Вогні небесні і вогні пекельні.

Поезія – це погляд на ріку,

Яка злизала написи наскельні.

 

А я не хочу більш поетом буть.

Я хочу бути сонячним зайчиськом.

Летіти голим світлом крізь трубу,

В кінці якої зорі і колиска.

 

А зверху – чорна музика громів,

А знизу лід –

Луска рибини-відьми.

 

Жив – як хотів,

І умирав – як вмів,

Заласканий дружиною і дітьми.

 

Зосталась пісня і казковий біль

За тим, що не повернеться ніколи –

Як той он білий танець на... трубі…

Як та он рибка –

Золота і гола...

НОСТАЛЬГІЯ

 

Екстерном прожите моє життя

На злім переломі часу,

Коли помінявся не тільки стяг,

А все і усі відразу.

 

Моє покоління пропаще... що ж...

Були покоління й у пащі.

Майбутнє в тумані.

Душевна дрож.

Пегас не знаходить паші.

 

Чорнобильські трави йому не в смак.

Базар...

Навіть храм базарний.

На продаж усе: і червоний мак,

І дівчина-сарна.

 

Тому я на владу таку плював

З високих сосен Полісся.

Іще Україна ледь-ледь жива,

Іскрить – наче шкіра лиса.

 

Розруха Імперії.

Не нове.

Уже не одна розпалась.

А ми на мості старому живем,

Високі багаття палим.

 

І дим від багать тих солодкий, сол...

А вітер ламає віти.

Ждем... може, прийде який могол

І нас же про нас просвітить.

 

...І це вже було.

І усе було:

Бунти, круги і дороги...

Шукаєм у Всесвіті НЛО,

В собі загубивши Бога.

 

* * *

Осінній сніг.

Під снігом – небеса.

Прийшло мені кохання з першим снігом.

Та хто його пером би описав,

Убивши неприкаяні інтриги?

 

І клен отой – молодший Божий син –

Також увесь закоханий і голий

В північне сяйво юної коси

Тієї, що не сивіє ніколи.

 

І вовк сумний, і ворон, і ріка...

Зазнали теж душевний трепет плоті.

Мене ж із мене ніжно хтось гука

І світиться болідом у польоті.

 

Вселенське й веселеньке – все мина,

Та я за день такого кайфу-муки

Віддам життя, сп’янілий без вина,

У милі руки.

 

Хай буде сніг.

Люблю в природі все.

В політиці ж нічого не сприймаю.

 

Мені цей сніг кохання принесе...

Що далі – я не хочу знати.

Каюсь.

 

* * *

Засвітилась кров моя сьогодні.

Заіскрилась ніжність, як сльоза.

Лагідно і тихо у безодні

Щастя,

Що вернулося назад.

 

Пізній плід завжди перезимує.

Давня скрипка скрикне від смичка...

 

Отако усе, коли люблю я

Так, як у піснях чи у казках.

 

* * *

Безсонні ночі...

Вірші і тоска.

А я люблю свою душевну тишу,

Немов слова останні на вінках,

Що золотом найближчі люди пишуть.

 

Моя весна майнула, як... весна

Минати вміє:

Дзвінко й по-англійськи.

У гніздах – цвіт,

У келихах – вина...

І совість спить –

Як сита гуска свійська.

 

Волосся красивіє – мов туман.

Сльоза – усмішка рибки золотої.

...І знов здається, що мене й нема,

Що мої вірші вже зробились мною.

 

А я – трава...

Я – хрест.

Я – світлий міф.

Бо міф творив,

Допоки інші – вірші.

 

І ворожити на віках умів

Волхва не згірше.

 

А ще ми цілувалися до сліз,

Людей робили і раділи Сонцю,

Допоки Шлях –

Білюча тінь беріз –

Не втопиться –

Мов короп в ополонці.