(Оригінал статті)

The Temptation of Accessibility: Ihor Pavlyuk, Poetry, and Language as a Post-Imperial Statement

Ireland and the Ukraine have in common, most of all, the issue of language and nationality in post-Imperial times. Are their native cultures merely dying remnants of once-vibrant polities, riven and sunk by their overwhelming neighbours – or are they full-fledged entities with a language and culture fit to join the rainbow world of cultures that exist apart from old European and Asian empires?

The British Empire’s second colony, and the first in modern European times to gain independence, has not had a great deal of success in reviving its once-thriving Gaelic culture. Ireland has striven since 1921, the year they regained a measure of control over themselves and their own destiny, to supplant what nationalists officially view as the ‘foreign’ culture of the English-speaking people. Unfortunately, the Gaelic culture that they wanted to revive was not just moribund, it was dead. It had died particularly because of the turmoil surrounding the Great Famine (ninety years before the Ukraine’s), where, in shock and horror, traditional Gaelic society was killed or torn apart by hunger and its relentless decimation of families and locations: whoever didn’t survive by happenstance, or by taking Protestant soup (becoming a Protestant, abandoning their Catholic identity in order to survive), was forced into emigration, to become settlers and cannon-fodder in the New World (USA, Canada, Mexico, Argentina, etc.), or urbanites in the newly industrialising cities of England and Scotland. The vastly-reduced remainder of native speakers of Irish seemed to retreat from their proud former position and glories: it was only with the Gaelic Revival movements of the late 18th century that even the possibility of people to regain and reproduce their own culture seemed to appear.

But it was too late: some of the most important parts of Ireland (at least politically) had not been Gaelic-speaking since Viking times and their founding of coastal cities, just as their brothers the Varangians [Варяги] had founded the riverine cities of the East Slavs; and the English and Scottish colonisation of vast tracts of central and northern Ireland had planted an English-speaking population in these heartlands of Gaelic culture. So, in order to assert the primacy of what was actually a dead language, the Irish government had to diminish the self-respect of these non-Gaelic speakers ... who were now in the overwhelming majority. They did this by making the ‘native’ language the prime official language, and by permitting civil service work only to those people who could pass an examination it. This alienated the majority of English-speakers – but they normally held their tongues, out of patriotic reverence for the official ideal of a free, Gaelic-speaking nation – the first Celtic culture in Europe to regain its independence. It is only now that Ireland has joined the European Union – which conducts most of its business in the ‘hated’ imperial language of England – and the Celtic Tiger years – which were unacknowledgedly based on the universal use of the English language by its population – that the purest truth of the issue has come to the fore: Irish, however beautiful or beloved, is dead. I will offer just this one fact as linguistic proof: the national Gaelic-language television station is called TnaG: everywhere in Ireland, by Irish speakers too, this is pronounced ti: na dji: [тии на джии]. I am very sorry to have to say this, but that is the English alphabet that is being pronounced. In Irish Gaelic, it has to be pronounced te: na ge: [тэ на гэ]. It is not linguistically possible to assert that there is a living language whose alphabet is that of another language, and routinely pronounced as if in that language. Not. Possible. Therefore I can confidently say that the language is dead. What is celebrated now by English-speaking people all over the world is that the Irish are among the very best practitioners of the art of writing in English: though tiny by comparison to the juggernaut British, Canadian, American, and Australian literary establishments, they have more than their fair share of both academic and popular successes – an astonishing fact, but true. And this, of course, extends to the literary successes of translators in Ireland, who regularly gain commissions and work translating from nearly every known language in the world ... into English. Not Irish.

Some of these issues now exist in the newly-independent polity of the Ukraine – where virtually the entire population identifies itself as Ukrainian, even when they don’t speak the language at home, but rather the ‘hated’ language of the Russian Empire and its successor state, the Soviet Union and its Communist commissars both. But the fact that the Ukrainian language is the vital essence of the speech and thought of millions of people – admittedly, from the part of the Ukraine that has been the most troubled by history – with influences from the Lithuanians and the Poles, the Germans and the Jews, as much as the Russians – makes it different essentially to the ‘moot’ problem of the Irish language: it is alive. It exists not just in the minds and mouths of the people, it is practiced as literature by millions of people. Including one particular poet from the Slavic heartland of Volyn: Ihor Pavlyuk.

Part of the problem that the Ukrainians have, as distinct from the ancient Celtic-Germanic conflict of Ireland, is that their language is so close to the imperial Russian: it is one of the East Slavic languages, which include only Russian, Belorussian, and Ukrainian. A thousand years ago, it was the principal dialect of the Kievan Rus’ people who were ruled by the Varangians – who in turn lost their own language and became Slavs, not Scandinavians – just like the Hibernicised Vikings in Ireland. Only people like myself, who know Russian mostly from study and little from nature, have severe difficulty in understanding Ukrainian: even though it might seem slightly strange to them, probably 80 percent of what might be said in Ukrainian is understandable to the nearest East Slavs (Belorussians and non-normitivised Russians, i.e., people from the older parts of European Russia) – while I might understand one word in five or six.

But what a glorious future attracts the gaze of Ukrainians like Ihor Pavlyuk: a people restored to their own dignity and language. A culture that has a history and a future – but most of all a future that includes the newly-released forces of pent-up expression in the purest native form! Throughout history, the finest Ukrainian writers – such as, significantly, the wonderful Nikolai Gogol – have had to tailor their material, their expression, to fit the market of an Imperial Russia that had time for ‘literary’ and ‘amusing’ preoccupation with things provincially Ukrainian ... but not much tolerance for what should have been a thoroughgoing expression of a living language and culture – analogous to the expression of popular poets of the modern age like the songwriters Vladimir Vysotsky in Russia, or Bob Dylan in the Anglophone countries.

And what does the Ukraine have, in its people like Ihor Pavlyuk? I would say that it has the answer. This is not a dead language, like Irish – howevermuch people might love it and live it, Irish is not capable of reaching out to neighbouring cultures, or farther afield, beyond the occasional translation of their work by the bilingual (native-English-speaking) Irish poets, or the despairing love of enthusiasts who encounter the beauty of it. But through the power of his rhythms and images, Pavlyuk has the capability of adjusting the reality of the ‘Imperial’ Russophone world into something that more resembles an East Slavic world, one that shares its riches with its immediate neighbours.

The fact that I might be on hand as a translator of this workmanship of genius into an understandable and accessible English language is a bittersweet sort of truth: my own understanding of Irish is much inferior to my command of English: as a writer and composer of Irish songs in the English language and a published English-language poet, as much as a translator of Russian-language literature into English, I know I can rise to the occasion of exposing Ihor Pavlyuk to a wider, Anglophone readership, and I think I can do it without any of the postmodern excesses of the current (principally American) literary trends. In other words, something translated by me for Ihor Pavlyuk will look and sound like it belongs to the ages, not like something that fits some niche in a trendy minority subculture. And that is because it does belong to the ages – this isn’t pop music, it is the expression of an expanding culture that belongs alongside all other self-respecting, forthright, integral, and captivating literatures of the world. Amen, I say!

It was when Ihor accompanied a delegation of Ukrainian artists and writers to an exhibition in Ireland in 2006 that I first made his acquaintance. He and I were initially very enthusiastic about the possibility of working together, but we were unable to find sources in Ireland or the Ukraine that would support the undertaking with patronage of some sort; fitful attempts were made, but nothing was done that was more than exploratory in nature, looking for material to tempt publishers or sponsors. This year, though, it finally seems as though we might get down to some serious translation of his work into English.

And it is the translation that is of the utmost importance, here. If Ukrainian literature and Ukrainian poets are to be widely appreciated or studied in Anglophone countries, then it is their translations that will carry the burden of introducing non-Ukrainian speakers to the unique experiences and expression of the lives of modern-day people in the Ukraine. Bad or mediocre translations – that do not accomplish what the best of modern English poetry can do to captivate or charm readers, due to a faulty or inadequate understanding of the way the English language works – cannot be expected to immortalise the works of authors like Ihor Pavlyuk. At the best, they will be politely received, applauded, even, and then consigned to the back shelf, or the dustbin, as not sufficiently stimulating to warrant further study. At worst they can cause any English-speaking reader who comes into contact with them – these bad or indifferent translations – to sneer at such efforts, to deride them, to think the wrong thing about the ancient culture and dignities of the Ukrainian people.

That will not do: someone has to take the responsibility for reproducing in English an adequate version of Pavlyuk’s work. I am delighted to think that I might soon accomplish something, with the help of Pavlyuk’s Ukrainian friends and supporters. Wish us luck!

Thom Moore
Dublin, March 14, 2010

(Переклад статті українською мовою)

Том Мур – відомий ірландський поет, бард, перекладач.
Пропонує статтю про Україну, Ірландію і українського поета  Ігоря Павлюка, поезію якого взявся перекладати.


Спільне питання, яке найбільше поєднує Ірландію і Україну, – це питання мови та національності в постколоніальний час. Чим є їхні культури? Залишками колись процвітаючих державних устроїв що, розколені і ослаблені численними сусідами, наближаються до стадії вимирання, – чи повноцінно розвиненими структурами, мова і культура яких варті того, щоб приєднатися до веселки світових культур, які існують окремо від старих європейських та азіатських імперій?
Друга англійська колонія, яка першою здобула незалежність в епоху європейського модерну, не змогла успішно відновити колись процвітаючу гальську культуру. Ірландія розпочала боротьбу ще у 1921 році, коли знову отримала контроль над державою і власною долею, щоб витіснити, те, що націоналісти називають «чужою англомовною культурою».
На жаль, гальська культура, яку хотіли відновити, не тільки вмирала, вона вже була мертвою. Можна стверджувати, що вона перестала існувати через низку заворушень під час Великого Голоду (який був дев’яносто років перед українським), коли шоковане і нажахане традиційне гальське суспільство було винищене або розділене голодом і безжалісними масовими вбивствами цілих сімей та поселень: ті, хто якимось чином не вижили або ж відмовились від протестанського супу (не перейшли у протестанство і не зрадили католицьким віруванням, щоб врятуватися) були змушені емігрувати і стали поселенцями в країнах Нового світу (США, Канада, Мексика, Аргентина тощо) або жителями нових індустріальних міст Англії та Шотландії. Значно менша, аніж раніше, кількість ірландців, які ще розмовляли рідною мовою, змушені були відступити від колишньої гордості і слави: лише під час руху гальського відродження наприкінці 18 століття з’явилася надія на відновлення і розвиток власної культури.
Але було вже пізно: деякі з найважливіших частин Ірландії (переважно політично) не чули гальської мови ще з часів вікінгів, і заснування ними прибережних міст дуже нагадує заснування їхніми братами варягами міст біля річок східних слов’ян. Англійська та шотландська колонізація великих територій центральної та північної Ірландії виростила ціле покоління англомовних громадян в самому центрі гальської культури. Отже, для того щоб відстояти першість на той час уже мертвої мови, уряду Ірландії довелося апелювати до самолюбства тієї частини народу, що не спілкувалася гальською мовою, яких на той час була більшість. Це стало можливим, коли рідній мові надали статусу основної офіційної, і отримати громадську посаду можна було тільки тоді, коли складеш екзамени на знання мови. Це віддалило більшу частину анломовних громадян, але вони не виступали проти через повагу до офіційного ідеалу вільної нації, яка розмовляє гальською мовою, мовою нації кельтів, яка першою в Європі здобула незалежність. Тільки із недавніх пір, коли Ірландія стала членом Європейського Союзу, де більшість офіційних справ проводять «ненависною» мовою імперського народу, в економічно успішну епоху «кельтського тигра», коли усі мовчки погодились із повсюдним використанням англійської, стало зрозумілим, що прекрасна і люба серцю ірландська, мертва. Як лінгвістичний доказ наведу такий приклад: національне гальське телебачення називається TnaG: а всюди в Ірландії, навіть ті, хто спілкуються гальською, вимовляють це слово як ti: na dji: [тіі на джіі]. Мені дуже прикро, але це на англійський манер, по-гальськи це має звучати як te: na ge: [те на ге].З лінгвістичного погляду неможливо, щоб жива мова використовувала алфавіт іншої мови та користувалася її фонологічною системою. Ні. Можливо. Але тоді можна із певністю стверджувати, що мова мертва. Англомовний світ радіє: ірландці належать до тих, хто найкраще володіє мистецтвом писемної англійської: хоча літературні установи ірландців дуже маленькі порівняно літературними установами таких держав як Англія, Канада, Америка, Австралія, – їх частка в академічних і масових досягненнях набагато більша, і це вражаючий, але реальний факт. Це також стосується літературних досягнень ірландських перекладачів, які дуже часто отримують комісійні та роботу, перекладаючи з майже усіх мов світу на англійську, а не на гальську.
Деякі з цих питань існують і в сьогоденній Українській державі, яка не так давно отримала незалежність. Тут майже все населення визнає себе за українців, навіть якщо замість української вдома розмовляє ненависною мовою Російської імперії та її наслідника - Радянського Союзу, який очолювали комуністичні вожді. Хоча той факт, що українська мова виражає життєво важливу сутність мовлення та думок мільйонів людей, – в основному тієї частини України, що найбільше постраждала протягом всієї історії і зазнала впливу як Литви, Польщі, німців та євреїв, так і Росії, – істотно відрізняє її від спірного питання мови галів – вона жива.
Українська не просто існує у свідомості та спілкуванні людей, вона проявляється в досвіді творення літератури мільйонами людей. До них належить і самобутній поет із Волині, осердя слов'янського світу, – Ігор Павлюк. Частиною проблеми українців, що істотно відрізняється від прадавнього кельтсько-германського конфлікту в Ірландії, є близька спорідненість з російською – українська мова належить до східнослов’янських мов разом з російською та білоруською. Тисячу років тому вона була основним говором у Київській Русі, де на той час правили варяги, які потім втратили свою мову і стали слов’янами, а не скандинавами, так само, як вікінги змінилися в Ірландії. Людям, які, як я сам, вчили російську з підручників і практично не занурювалися в природне середовище, буде важко зрозуміти українську мову, але до 80% сказаного українською зрозуміло східним слов’янам (білорусам та росіянам, зі старіших частин Росії), у той час як я можу зрозуміти одне слово з шести чи п’яти.
Але яке славне майбутнє постає перед зором українців, як Ігор Павлюк, людей, що прикладають величезних зусиль до власної гідності та мови! Культура, яка має історію і майбутнє, а більш за все майбутнє, що включає нову силу, що стримувалася і врешті-решт вирвалася на волю у найчистішій природній формі! Упродовж історії найкращі українські письменники, до яких , безперечно, належить Микола Гоголь, були змушені пристосовувати свій матеріал, письмо до потреб імперської Росії, яка завжди знаходила час потурбуватися про провінційні захоплюючі українські літературні реалії, але не мала толерантності до безкомпромісного вираження живої української мови і культури –аналогами такого самовираження в наш час є такі митці, як поет-пісняр Володимир Висоцький в Росії чи Боб Ділан в англомовних країнах.
Отож, що означають для України такі люди, як Ігор Павлюк? Я б сказав, саме такі особистості і є відповіддю. Українська мова жива, на відміну від ірландської, як би люди не любили її, як би не жили нею, гальська не взаємодіє із сусідніми культурами, не говорячи вже про дальні країни. Лише час від часу з’являються переклади гальських творів ірландськими двомовними поетами або ж безнадійно закоханими у красу гальської мови. Сила тропів та образів поезії Ігоря Павлюка настільки могутня, що здатна трансформувати реалії «імперського» російськомовного світу і зробити їх більш зрозумілими східним слов’янам, які останнім шматком хліба поділяться з сусідом. Для мене великою честю є можливість перекладати цю геніальну поезію на доступну і зрозумілу англійську. Хоча в цій ситуації криється гірка доля правди – набагато краще внутрішньо я розумію мову своїх предків, хоча знаю її гірше: як композитор та поет-пісняр, який складає ірландські вірші англійською, як перекладач російськомовної літератури на англійську, зроблю все можливе, щоб гідно представити Ігоря Павлюка в середовищу англомовних читачів, і, думаю, що мені це вдасться, без використання постмодерних літературних течій ( більшість з яких американські). Інакше кажучи, мої переклади поезії Ігоря Павлюка мали б сприйматися і звучати так, ніби, вони належать вікам, а не просто переклад, підлаштований до ніші популярної субкультури. Це тому, що поезія – саме та безсмертна царина, що живе в епохах – не поп-музика, а вираження культури, яка розвивається і стоїть поряд з іншими гідними, відкритими, інтегральними та захоплюючими світовими літературами. Амінь, кажу вам!
Я познайомився з Ігорем у 2006 році, коли він приїздив в Ірландію у складі делегації українських митців. Ми відразу захопилися ідеєю співпраці, але довгий час не могли знайти коштів, щоб втілити цю ідею в життя, дуже багато зусиль доклали, але далі рівня збору інформації про можливих видавців та спонсорів справа не посувалася. І от цього року все скидається на те, що ми можемо всерйоз братися за співпрацю у перекладі поезії.
Саме переклад української літератури і українських поетів дозволить англомовним країнам розкошувати словом чи досліджувати літературні скарби цієї держави, і тільки переклади візьмуть на себе всю відповідальність за представлення унікальної української дійсності, життя народу іноземцям. Поганий чи посередній переклад не зможе повністю розкрити найкраще у сучасній українській поезії, показати, як вона може заполонити і зачарувати читача, не можна навіть сподіватися, що зможеш увіковічнити твори Ігоря Павлюка, якщо неправильно чи неадекватно сприймаєш функціонування англійської. В кращому випадку їх чемно приймуть, схвалять, а тоді відправлять на полицю припадати пилом чи в смітник, як такі, що не мають шансів на потенційне вивчення. В гіршому ж випадку такі поганенькі й байдужі переклади викличуть насмішку, висміювання, і нерозуміння прадавньої культури і гідності українських людей.
Та цей варіант розвитку подій не підходить: хтось повинен взяти на себе відповідальність за якісний переклад поезії Ігоря Павлюка на англійську мову. Я неймовірно щасливий, що незабаром зможу завершити розпочате, з допомогою друзів та прибічників Ігоря Павлюка.
Побажайте нам удачі!

Том Мур, 
Дублін, 14 березня 2010 р.

З англійської статтю переклала Надія Павлюк.

(Перевод статьи на русский язык)

Том Мур – известный ирландский поэт, бард, переводчик.
Предлагает статью об Украине, Ирландии и известном украинском поэте
Игоре Павлюке, поэзию которого взялся переводить.


Общий вопрос, который более всего соединяет Ирландию и Украину, – это вопрос языка и национальности в постколониальное время. Чем являются их культуры? Остатками когда-то процветающих государственных устоев, что, расколотые и ослабленные многочисленными соседями, приближаются к стадии вымирания, – или полноценно развитыми структурами, язык и культура которых достойны того, чтобы присоединиться к радуге мировых культур, которые существуют отдельно от старых европейских и азиатских империй?
Вторая английская колония, которая первой добыла независимость в эпоху европейского модерна, не смогла успешно возродить когда-то процветающую галльскую культуру. Ирландия начала борьбу еще в 1921 году, когда опять получила контроль над государством и собственной судьбой, чтобы вытеснить, то, что националисты называют «чужой англоязычной культурой».
К сожалению, галльская культура, которую хотели возобновить, не только умирала, она уже была мертвой. Можно утверждать, что она перестала существовать через ряд беспорядков во время Большого Голода (который был на девяносто лет раньше украинского), когда шокированное и напуганное традиционное галльское общество было истреблено или разделено голодом и безжалостными массовыми убийствами целых семей и поселений: те, кто каким-то образом не выжили или же отказались от протестантского супа (не перешли в протестантство и не предавали католических верований, чтобы спастись) были вынуждены эмигрировать и стали поселенцами в странах Нового мира (США, Канада, Мексика, Аргентина и тому подобное) или жителями новых индустриальных городов Англии и Шотландии. Значительно меньшее, чем раньше, количество ирландцев, которые еще разговаривали родным языком, вынужденные были отступить от прежней гордости и славы: лишь во время движения галльского возрождения в конце 18 века появилась надежда на возобновление и развитие собственной культуры.
Но было уже поздно: некоторые из важнейших частей Ирландии (преимущественно политически) не слышали галльского языка еще со времен викингов, и основания ими прибрежных городов очень напоминает основание их братьями варягами городов у рек восточных славян. Английская и шотландская колонизация больших территорий центральной и северной Ирландии вырастила целое поколение англоязычных граждан в самом центре галльской культуры. Следовательно, для того чтобы отстоять первенство на то время уже мертвого языка, правительству Ирландии пришлось апеллировать к самолюбию той части народа, что не общалась на галльском, а таких людей в то время было большинство. Это стало возможным, когда родному языку предоставили статус основного официального, и получить общественную должность можно было только тогда, когда сдашь экзамены на знание языка. Это отдалило большую часть англоязычных граждан, но они не выступали против из уважения к официальному идеалу свободной нации, которая разговаривает на галльском языке, языке нации кельтов, первой в Европе завоевавшей независимость. Только из недавних пор, когда Ирландия стала членом Европейского Союза, где большинство официальных дел проводят «ненавистным» языком имперского народа, в экономически успешную эпоху «кельтского тигра», когда все молча согласились с повсеместным использованием английского, стало понятно, что прекрасная и дорога сердцу ирландская, мертва. Как лингвистическое доказательство наведу такой пример: национальное галльское телевидение называется TnaG: а везде в Ирландии, даже те, кто общается на галльском, произносят это слово как ti: na dji: [тии на джии]. Мне очень досадно, но это на английский манер, по-галльски это должно звучать как te: na ge: [тэ на гэ]. С лингвистической точки зрения невозможно, чтобы живой язык использовал алфавит другого языка и пользовался его фонологической системой. Нет. Возможно. Но тогда можно с определенностью утверждать, что язык мертв. Англоязычный мир радуется: ирландцы принадлежат к тем, кто наилучше владеет искусством письменного английского: хотя литературные учреждения ирландцев очень маленькие сравнительно с литературными учреждениями таких государств как Англия, Канада, Америка, Австралия, – их частица в академических и массовых достижениях намного больше, и это поражающий, но реальный факт. Это также касается литературных достижений ирландских переводчиков, которые очень часто получают комиссионные и работу, переводя с почти всех языков мира на английский, а не на галльский.
Некоторые из этих вопросов актуальны и в сегодняшнем украинском государстве, которое не так давно получило независимость. Здесь почти все население признает себя украинцами, даже если вместо украинской «мовы» дома разговаривает ненавистным языком Российской империи и ее приемника – Советского Союза, который возглавляли коммунистические вожди. Хотя факт, что украинский язык выражает жизненно важную сущность вещания и мнений миллионов людей, – в основном той части Украины, что больше всего пострадала на протяжении всей истории и испытала влияние как Литвы, Польши, немцев и евреев, так и России, – существенно отличает ее от спорного вопроса с языком галлов – он жив.
Украинский не просто существует в сознании и общении людей, он проявляется в опыте творения литературы миллионами людей. К ним принадлежит и самобытный поэт из Волыни, сердцевины славянского мира, – Игорь Павлюк. Частью проблемы украинцев, что существенно отличается от древнейшего кельтско-германского конфликта в Ирландии, есть близкое родство с русским – украинский язык принадлежит к восточнославянским языкам вместе с российским и белорусским. Тысячу лет назад он была основным разговорным в Киевской Руси, где на то время правили варяги, которые потом потеряли свой язык и стали славянами, а не скандинавами, так же, как викинги изменились в Ирландии. Людям, которые, как я сам, учили русский из учебников и практически не погружались в естественную среду, будет тяжело понять украинский язык, но до 80% сказанного на украинском понятно восточным славянам (белорусам и россиянам, из более старых частей России), в то время как я могу понять одно слово из шести или пяти.
Но какое славное будущее встает перед взором таких украинцев, как Игорь Павлюк, людей, что прикладывают огромные усилия, чтобы сохранить собственное достоинство и родной язык! Культура, которая имеет историю и будущее, а более всего будущее, что включает новую силу, что сдерживалась и в конце концов вырвалась на волю в самой чистой естественной форме! На протяжении истории наилучшие украинские писатели, к которым, бесспорно, принадлежит Николай Гоголь, были вынуждены приспосабливать свой материал, письмо к потребностям имперской России, которая всегда находила время позаботиться о провинциальных захватывающих дух украинских литературных реалиях, но не имела толерантности к бескомпромиссному выражению живого украинского языка и культуры – аналогами такого самовыражения в наше время есть такие художники, как поэт-песенник Владимир Высоцкий в России или Боб Дилан в англоязычных странах.
Так вот, что означают для Украины такие люди, как Игорь Павлюк? Я бы сказал, именно такие личности и является ответом. Украинский язык жив, в отличие от ирландского, как бы люди не любили его, как бы не жили им, галльская культура не взаимодействует с соседними культурами, не говоря уже о дальних странах. Лишь время от времени появляются переводы галльских произведений ирландскими двуязычными поэтами или же безнадежно влюбленными в красоту галльской речи. Сила тропов и образов поэзии Игоря Павлюка настолько мощная, что способна трансформировать реалии «имперского» русскоязычного мира и сделать их более понятными восточным славянам, которые последним куском хлеба поделятся с соседом. Для меня большой честью является возможность переводить эту гениальную поэзию на доступный и понятный английский. Хотя в этой ситуации кроется горькая доля правды – намного лучше внутренне я понимаю язык своих предков, хотя знаю его хуже: как композитор и поэт-песенник, который пишет ирландские стихи на английском языке, как переводчик русскоязычной литературы на английский, сделаю все возможное, чтобы достойно представить Игоря Павлюка в среде англоязычных читателей, и, думаю, что мне это удастся, без использования постмодерных литературных течений (большинство из которых американские). Иначе говоря, мои переводы поезии Игоря Павлюка должны были бы восприниматься и звучать так, будто, они принадлежат векам, а не просто перевод, подготовленный к нише популярной субкультуры. Это потому, что поэзия – именно та бессмертная область, что живет в эпохах – не поп-музыка, а выражение культуры, которая развивается и стоит рядом с другими достойными, открытыми, интегральными и захватывающими мировыми литературами. Аминь, говорю вам!
Я познакомился с Игорем в 2006 году, когда он приезжал в Ирландию в составе делегации украинских художников. Мы сразу увлеклись идеей сотрудничества, но долгое время не могли найти средств, чтобы претворить эту идею в жизнь, очень многие усилия приложили, но дальше уровня сбора информации о возможных издателях и спонсорах дело не двигалось. И вот в этом году все идет к томуо, что мы можем всерьез браться за сотрудничество в переводе поэзии.
Именно перевод украинской литературы и украинских поэтов позволит англоязычным странам роскошествовать словом или исследовать литературные сокровища этого государства, и только переводы возьмут на себя всю ответственность за представление уникальной украинской действительности, жизни народа иностранцам. Плохой или посредственный перевод не сможет полностью раскрыть наилучшее в современной украинской поэзии, показать, как она может заполонить и очаровать читателя, нельзя даже надеяться, что сможешь увековечить произведения Игоря Павлюка, если неправильно или неадекватно воспринимаешь функционирование английского. В лучшем случае их учтиво примут, одобрят, а тогда отправят на полку покрываться пылью или в архив, как такие, что не имеют шансов на потенциальное изучение. В худшем же случае такие плохенькие и безразличные переводы вызовут насмешку, высмеивание и непонимание древнейшей культуры и достоинства украинских людей.
Но этот вариант развития событий не подходит: кто-то должен взять на себя ответственность за качественный перевод поэзии Игоря Павлюка на английский язык. Я невероятно счастлив, что в скором будущем смогу завершить начатое, с помощью друзей и сторонников Игоря Павлюка.
Пожелайте нам удачи!

Том Мур, 
Дублин, 14 марта 2010 г.

С английского статью перевела Надежда Павлюк.