10:50
Вірші Ігоря Павлюка (мотиви Мезозою)

* * *

Я цією ранньою весною

Серед саду яблунь і коней

Розпрощаюсь, юносте, з тобою.

Ти любила, юносте, мене.

 

І не знаю, хто з нас більш змінився –

Я чи світ – за мезозойський час?

Чи ж якому серцю відіснився

Без грози, без бою, без образ.

 

Скрипки голос пив би, пив би, пив би...

Сигарета гаситься слізьми...

Я, мов світ, сміятися хотів би

Над собою, зорями, людьми,

Бо торкнувсь кохання, слави, злота...

Ну і що?..

Печаль це все.

Печаль.

Ну хіба торкнешся анекдотом

Крику журавлиного ключа?..

 

Світ міняє шкіру.

Це болюче.

Опадає листя, цвіт і плід.

Що робити з тим, що неминуче?

Як покинуть те, що без воріт?..

[1989]

 

* * *

Розіб’юся об ваші душі.

Обійму вас – і полечу.

Все поніжу і все порушу

В ніч, настромлену на свічу.

 

Світ не хоче своїх поетів.

Світ не любить себе у них.

Заскрегоче зубами Леді

На долонях і біля ніг.

 

Нехай слава біжить за мною,

А не так – щоб за нею я.

Чорним усміхом мезозою

Гострі зорі в серцях стоять.

 

Чорним м’ясом грози ригає

Людське небо – як тінь зіниць.

 

...І нічого ніхто не знає.

Й Сонцем снідають ясени.

10 верес. 1995

 

* * *

Вже залежав лише від земного тяжіння і часу.

Може, навіть лише від земного тяжіння і тиш.

Не здавався на милість густому вечірньому щастю.

І просилося щастя, як жінка, що хоче зайти.

 

Роздягатимеш п’янко її – то зніматимеш маску…

Поміняєтесь масками й кинете їх в листопад.

В мезозоях душі, наче тиша, засвітиться казка.

Й попливе в потойбіччя, до синього диму, назад.

 

Ностальгійна така, мов колишні-колишні монети.

Перспективна така – наче міст водяний над вогнем,

Чи замерзле вино, чи далекі безлюдні планети,

Що чекають мене, адже, мабуть, забули мене.

 

Від душі відлягло.

Від душі відлягло – і заснуло.

Незабудка-зоря,

Так безжально невидима вдень,

Першим променем скло

На долонній ріці полоснула,

Від земного тяжіння звільнила

Коханця пісень.

23 лют. 2002

 

* * *

Блукаю у світі, як вітер в церковних руїнах.

І люди, як хмари, – все мимо і мимо пливуть.

Десь там – в мезозої – уже почалась Україна,

Як магма затвердла,

Як сходом фарбована ртуть.

 

Десь там, в мезозої, де сходять з орбіти орбіти,

Уранові ядра від болю кричать, як вовки,

Мовляв: що робити?

І скільки ми будем терпіти?

Над нами віки, а під нами ще більші віки.

 

Дозріла калина – мов кучна стрільба проти шерсті.

Тут хочеш-не-хочеш – летітимеш квіткою зла.

Із винної глини разом із поняттями честі

На райських дорогах збіліла сльотлива смола.

 

Дніпро був, як вітер, – старий, посивілий, крилатий.

Мінився від болю шипшиновий колір зорі.

То потім вже, зараз, це схочеться щастям назвати –

Й пустити у жили, як сік корінний по корі.

 

Життя цінувати вагою, а не довжиною,

Збиваючи Сонце і Місяць, і зорі, як масло в селі.

 

Мандрую у часі.

Сьогодні я у мезозої.

 

Крізь тіло моє

Допотопні бредуть журавлі.

10 груд. 2002

 

* * *

Видно, на роду мені назначена

Та печаль з переходом в любов.

Мезозой… весняна Русь… козаччина…

Звідки вийшов і куди прийшов.

 

Мед солоний осені вечірньої

І кропивний сік щолітніх злив…

Видно, на роду мені з повір’ями

Біль білити пращурами слів.

 

Юним льодом пуповини спогадів

Різати й колиску колисать.

В жінку вірить більше, аніж в Бога тут,

Ту, що не воскресла від розп’ять.

 

Кулями весну будити в яблунях,

Ту весну, що, як війна, – стара.

Що ж… по світу і по цвіту я блукав,

Наче нерв блукаючий Дніпра,

По якому у дитинстві сонячнім

Бігав без апостолів Перун,

І калини підлітали, стоячи,

Небо запустивши під кору.

 

Звиклі до кохання й революції,

Соку в жилах, крові у цвіту,

Що пташиним голосом проллються

В тишу золотіючу святу.

1 берез. 2003

 

* * *

Мій шлях земний тепер – то гра, то битва.

Коханка-смерть.

Он спить її коса.

Мій вірш тепер – язичеська молитва.

А плід мій той, що вітер настрясав.

 

Моя зоря корінням в мезозої.

Вона не камінь – іскра, що росте

Крізь дощ і кров,

Між долею й сестрою –

У море, степ.

 

Забуте небо має колір хліба.

Лечу у світ, як у студений став.

Над серцем золоте сузір’я Риби

І тепла, наче куля, висота.

 

І кайф – за болем..

А до болю – пустка.

Язичеська молитва – сивий вірш.

А пам’ять – мов на пам’ятнику хустка,

Як золота рибина у траві.

 

Я ж під дощем купаюся у Леті,

Не чуючи, де гирло й джерело.

 

Це все фігня…

З дитинної планети так винесе нас,

Як і занесло.

 

І все одно – була то гра чи битва.

Коханка-смерть…

Зарошена коса.

 

Мій сивий вірш – язичеська молитва.

А плід мій той – що вітер настрясав.

 

15 серп. 2003

 

* * *

Летіла річка – наче тінь стріли.

Буяла осінь – мов горіли гроші.

Чи хто себе від себе запалив?

Зоря чиясь не витримала ноші?..

 

До болю й Бога шлях один, один:

Етап чи степ…

Намулено… намоле…

Червона ртуть важких моїх годин –

На провід жил високовольтно-голих.

 

Таким я буду.

І такий мій шлях:

Ласкаво-злий – мов небо мезозою.

Чи динозаврів, чи імперій крах –

Злетить з гори – і піде за водою.

 

На чорні кості суму одягну

Душевний вірш –

І він зігріє душу,

Яку цей світ красиво обманув,

Як зі сльози виходила на сушу.

 

Тепер вона обманює його,

Як хворого й приреченого лікар,

То пряником, то синім батогом,

То голосом, яким Всевишній кликав.

 

Десь тут чекають предки і божки –

Її, таку вольфрамову і рідну…

Як вічна тінь прозорої ріки,

Яка летить, хоча її не видно.

27 груд. 2003

 

* * *

Мій світ минає грішно і залізно.

Десь є жінки, вино і океан…

А я – мов слово викинуте з пісні

Під злий баян.

 

Поміж політик, спорту і базарів

Я єсьм поет...

І цим усе... зробив.

Хоч зараз в серці темно, як в гітарі,

Яку пропив.

 

Іду, лечу… милуюся просторами

Хрестів, прицілів крізь приціл хреста.

Росте трава, немов печаль під корами.

Блистить струна, мов рибка золота.

 

Тоненька пісня нервом журавлиним

Бринить і оправдовує життя,

Що пахне кров’ю, порохом, малиною,

Що чути криком, пострілом, виттям.

 

Свячену воду сивою сльозою

Хтось вишиває ніжно-ножовий.

І світяться, мов зорі мезозою,

Холодні леза бритої братви.

 

Моргають нам блондинки рибороті

Й монахині в засосах – як хрести...

 

Іде душа – як струм іде по дроті.

Вертає – дим.

 

А те, що кажуть:

Душу не обманеш, –

То так і є, де суть добро і зло.

 

Моє майбутнє – в пісні і тумані –

Уже було.

13 лип. 06.

 

* * *

Погасим свічку диханням інтимним –

І в темноті

До рани ранку

Будем не святими,

Бо ж молоді…

 

І буде страшно добре нам –

Аж крикне кров.

Ця вовча шкіра… блиск вина…

Кругом – Дніпро.

 

Кругом степи і чайки зойк,

Струна й стріла…

Новий навколо Мезозой,

А ти – дала…

 

Дала себе – як Бог дає…

Лягла хрестом.

Збулось тепер життя моє

На сто, на «сто»…

 

Ти – муза, музика, то ж я –

Муз-чина вщерть.

Мені здається, ти – моя

Красива смерть.

 

Запалим свічку – заіскрять зіниці,

В раю згрішать.

 

Моєму тілу в пеклі буде снитись

Твоя душа.

14 груд. 06.

 

* * *

Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.

Книгу білої хати нутром читаю.

У вітчизни моєї змінився стяг.

Не змінився Почаїв.

 

Бачу, люди старенькі сміються старим

Так, як діти звірятам.

Я – мов дерево сильне, але без кори,

Що навчилось літати.

 

А живу, наче Бог у собачій душі.

І борюсь зі сльозою.

І тече по мені, наче мед по ножі,

Ситий зойк Мезозою.

 

То ж закладка на книзі поезописань –

Птеродактиля шкіра.

І приходять волхви із духовних повстань,

І шукають кумира.

 

А лелеки чорнобильські носять дітей

Сумнуватих доволі...

І корінням до верху калина росте,

Б’ють громи тонкостволі.

 

Словом, все, як було много вітру назад.

Сателітки гніздечок.

Спить пекельно порубаний райський сад.

Змій рятується втечею.

 

І напоказ молінь так багато тепер,

Що не віриш нікому.

 

Цей останній мій день молодим помер.

Крапка з комою.

17 черв. 10.

* * *

Березень.

Уб’ю печаль, як вовка,

Справлю карту зоряних висот.

Он пройшла шикарна полукровка –

Весело і ласо у ласо

Крил моїх і поглядів туманних.

Відігрію кров свою на ній

І повірю у небесну манну,

Що, як сніг, розтане у вині.

 

З перепадом настрою і тиску

Я таку печаль переживу.

Й наші абортовані дітиська

Райську лоскотатимуть траву.

 

Нам самим же –

Жовта сіль світання,

Тризуб-арфа...

Музика доріг.

Мого діда заповідь остання

Кров’ю на березовій корі.

 

Скрикнуть, мов сполохані ворони,

Чорним цвітом ночі вишня, глід...

Бачить риба сонячну корону

Через лід.

 

Хвора моя душенька грозою.

Сніг – як дим.

Він також відійде...

 

Березень.

Мов квітка Мезозою –

Зірка над хрестом моїм зійде.

15 бер. 11.

* * *

Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.

Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...

Людські душі читаю під шкурами вовчо-овечими,

Мов збираю гриби.

 

Є отруйно красиві між ними, поганки мальовані.

Наче квіти пекельні.

Їх косять нічні пастухи.

В переломний цей час, що трагічніє нервом від клоунів,

Я все менше бухий.

 

Розповнілий від часу будильник іде все скоріше.

Я за Божим законом живу, а на людський махав.

Не чекаю від Суду людського скривавлених рішень...

Бо для тіла закінчиться все судом трав.

 

Я готовий до осені.

Осінь готова до мене.

Юна музика сфер в самоті помагає мені.

Золотіє душа, як на кленові листя шалене,

Чи мов зірка сльозини іскриться у чорнім вині.

 

На кулак мій, вже більший за серце, сідає метелик.

Мудрість крові моєї іще первозданна, та світ

Її русло по-своєму риє і стелить,

В Інтернеті шукаючи мій заповіт.

 

Добрий вітер старенький...

Він ролі усякі зіграє:

І вогню, і води, навіть, може, сирої землі,

Де лежать мої предки між дідом Дніпром і Дунаєм,

Де нащадки летять з голосами святих журавлів.

 

Слава шкіру із мене здирає і солить сльозою.

Я оббреханий так, що ще більше хіба...

Всім прощу.

Бо старався світитися, наче зоря мезозою,

А світився, можливо, як свічка з дощу.

 

Тож поставте мене у контекст цього злого болота,

Що назвати епохою... ахаю... якось не те.

Попри все і уся я здобув трохи срібла із дна, трохи злота,

Що настільки все грішне, що аж – святе...

3 серп. 13.

* * *

Мезозойний політичний лютий.

Захід Сонця з медом у крові.

Це не Будда, не Христос, а люди

Роблять людям рані ножові.

 

Ніч – мов свіжовиоране поле,

Де не спиться серцю від тривог.

Йдуть брати-слов’яни, як монголи,

«Рятувати»...

Хай рятує Бог

Від таких ведмежих обхапунків,

Лицемірства, злоби і брехні,

Від отруйних юдиних цілунків,

Юних рук у цинковій труні.

 

Колективний безум,

Царська пиха

У гримучій суміші сичать.

ХХІ-й...

Космос в душу диха

І, як мама, скрикує свіча.

 

Ця війна – як зла насмішка долі.

Над усім земним, над усіма.

Ми приходим і відходим голі...

Крім душі нічого в нас нема.

 

Але хтось упертий, мов будильник,

Чорну іскру кине в пінну кров.

І куди вертатися людині?..

До основ, братове, до основ...

15 берез. 14.

 

* * *

Свято.

Чай полинний на столі.

 

Відчуваю – що щасливий...

Ще би!..

І чим ближче тіло до землі,

Тим душа – до ангельського неба.

 

Емігрую в потойбічний світ.

Виганяю бісів з друзів босих,

Доки хтось ворожить на крові,

А чи пісню про війну гундосить.

 

Я до свого кореня лечу.

Я лікую правдою і болем.

Вірш пишу під воскову свічу

Про зорю танцюючу над полем.

 

Ми зрослися душами з орлом.

Ми зростемось тілом із землею.

Щлях мій – мов поламане весло,

Як вода солона попід склом,

Котрих я ніколи вже не склею.

 

Піниться, як Всесвіт молодий,

Кров моя, уже вечірня явно.

Наче динозаврові сліди

В мезозойській кратерній канаві.

 

Я душею зрісся із усім,

Приручивши дикий біль, мов кішку.

У мені самому – Небесі,

Море, ліс, оці от сироїжки.

 

Крильми відштовхнусь від пустоти,

А ногами – від землі, дороги...

 

Я учуся в глибину рости.

Глибина – то вись мойого Бога.

18 серп. 16.

 

 

 

 

 

 

Переглядів: 408 | Додав: Автор | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: