Головна » 2017 » Грудень » 29 » Трохи моєї корчмарської та різної лірики у передноворічну стрічку... :)
14:29
Трохи моєї корчмарської та різної лірики у передноворічну стрічку... :)

(С) Ігор Павлюк

 

СУМНОІРОНІЧНЕ

 

Ігор Павлюк нікого не вбив.

Він помагав мурашкам.

Білці на соснах сушив гриби.

Варив із вовками кашу.

 

Ігор Павлюк повій розумів

І жебраків безгрішних.

Ігор Павлюк найбільше любив...

Ангелів грішних.

 

Довго крізь хмари вітром ходив,

А через душу – віршем.

В щасті без друга вина не пив,

Але без храму – вірив.

 

Крали у нього штани і хліб,

Били його, вбивали...

Ігор Павлюк прожив на Землі

Мало...

 

Тільки до зірки ледь спалахнув,

Разом вони зів’яли.

 

Стежку до неба

У глибину

Люди йому

Копали.

 

АСОЦІАЦІЇ

 

Ангел, який сміється, –

Це уже трохи біс.

Маски – колишні лиця.

Трави – маленький ліс.

 

Мудрість – це перша старість.

Ніжність – це юний ніж.

Кобза – бабця гітари.

«Так» – це вчорашнє «ні».

 

Сонце – поганська свічка.

Цукор – весела сіль.

Постріл – це тиша вічна.

Бог – то забутий біль...

 

* * *

 

Вертатись пізно.

Вже гра – як битва…

На зміну пісні

Прийшла молитва.

 

Сніги заснули

Під гру на лютні.

Уже минуле

Стає майбутнім.

 

Душевне серце

Зробилось дзвоном.

Є сто інерцій.

Одна корона,

Одне кохання,

Одне безгрішшя.

І мить остання

За міт миліша.

За мед світліша,

За біль чесніша –

Найбільша тиша,

Остання тиша.

 

Там вітер вічний,

А зірка смертна.

Сорочка свічки

Об світ подерта.

 

Вертатись пізно,

Бо гра – як битва…

На зміну пісні

Прийшла молитва.

КОРЧМАРСЬКЕ

 

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

 

1.

 

Північ тремка –

Мов зіниці лиса.

Осінь.

Сиджу в корчмі.

Куди ми йдемо

І де взялися,

Такі сумні і самі?

 

Пісня сучасна

(Якась ніяка)

Із «брехунця» димить.

А ми розшифровуєм

Тайні знаки

Того, що над людьми.

 

Світло сумне

І парфумів запах

В цій от корчмі старій.

І поїзди (каже хтось)

«На Запад»...

І – журавлі вгорі.

 

Свічка – сльози

Старого лося,

Капає на калган.

Тим, що сидять тут,

Не раз довелося

Братися за наган.

 

Шрами у них,

«Татуйовки» сині...

Бляді... і мало слів.

Що їм до віршів,

До батьківщини,

До журавлів?..

 

А може, їм,

Саме їм сьогодні

П’яна печаль болить?

Церква-бабуся,

Діти голодні –

Як холості стволи.

 

Двері відкрилися

Віком гробу.

Ранок сивий –

Мов ртуть.

 

Світ набирає

Божу подобу.

 

Я вибираю

Путь.

 

2.

 

Білий стіл.

Замріяна шинкарка.

Зморшки на зеленому вині.

За вікном шикарна іномарка

І туманні тюлі на вікні.

 

У меню – питво із кураїни,

Чорне м’ясо з дикого коня...

Посеред чадної України,

На відході вітряного дня.

 

Почерком посмертної записки

На серветці вірш хтось написав.

Світяться з пітьми бандитські писки

І салонно-відьомська краса.

 

Я сюди приходжу у суботу

З Музою чи другом молодим.

А навпроти – половці і готи,

Що давним-давно зайшли сюди.

 

Он в кутку волхви, князі і мавки,

Гріє душу баба кам’яна.

І блистить, мов кров, протерта лавка,

На якій розстрижений монах.

 

Тут же циган і сумні повії.

Ще й блатних романтиків приліт,

Всіх отих, що світ не розуміють

І кого не розуміє світ, –

Тільки ця замріяна шинкарка

І питво на зіллі, і скрипаль...

 

Як в раю, душевно тут,

А жарко,

Як у пеклі.

І життя не жаль.

 

Я ізвідси вийду в понеділок,

Цьому світу передам привіт,

Вічним серцем,

Як старим кадилом,

Білі вірші сіяти у світ.

 

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ

(Із циклу «У скляній корчмі»)

 

Зустрів учора старого друга

За чорним пивом.

Пустили наше буття по кругу,

Сумні, щасливі.

 

Пили душевно за тих, що в морі,

За тих, що в морзі...

За те, що час наш, як поїзд скорий,

Пішов по торзі.

 

За те, що трохи іще зосталось.

Чого? Навіщо?

Гріхи й тривоги, як води талі,

Зійдуть у вічність.

 

Прийти ніхто вже не обіцяє

До комунізму.

Куди? Навіщо ми поспішаєм?

Хіба на тризну?..

 

...Сиділи з другом за чорним пивом

Під жовтим кленом.

Було нам ранньо, було красиво,

Було зелено.

 

Летіли птахи, пір’я скидали.

Лилася пісня.

Дзвеніли сипко в друга медалі

Об хрест залізний.

 

А я в дарунок дістав із сумки

Книжку поезій...

 

Було нам вічно, було нам сумно,

Було тверезо.

 

ДО ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»

 

1.

 

Надпита пляшка на столі.

Сльоза на шибці.

Хтось вірить злим свічкам стволів,

Хтось ніжній скрипці.

 

Когось поранили давно,

Когось недавно.

Простий «совєтський» гастроном...

Сирочок плавлений.

 

Народ пістрявий, тут як тут,

(Там, далі, храми)

Прийшов, де щастя продають,

Де гра, на грами.

 

Старий професор, бомж, поет –

Усі однакі.

Всі сваряться і дудлять мед –

Як гайдамаки.

 

А там, за вікнами, – вертеп,

Сніги і вітер.

Комусь же рай – не сад, а степ,

Не плід, а квіти.

 

Комусь набридли і війна,

Й кохання, й слава.

А тут – сьорбнеш собі вина –

І кучеряво...

 

Всі душі оптом продають,

Консерви рибні...

 

Труна й колиска,

Кров і ртуть

Стають подібні.

 

2.

 

Після п’янки душа боліла.

Слава слову – допомогло:

Вірш співався.

Вино тремтіло

Крізь містичне багряне скло.

 

Я від себе втікав у простір,

Я від себе втікав у час.

Я старався писати просто

І любив – як останній раз.

 

Мої вірші – різкі і ніжні –

Світ полюбить колись, десь там,

Де весна і війна не книжні,

Де усмішка – як в Бога шрам.

 

Де усе початково дивно:

Динозаври, вулкани, біль...

Мого предка печаль наївна,

Перший виклик своїй судьбі.

 

Ще щасливі дерева, звірі –

Вишня-мама і вовчик-брат,

По любові всім, і по вірі...

Й не придумано автомат.

 

Ще жують рожеваті соплі

Ті, хто бомбу шпурне на рай.

Прагматичним – мов цвіт картоплі –

Там також іще не пора.

 

А наразі я тут, на грані...

Ворожу на віках, дзвеню.

Світ в мені – наче Буг у крані...

 

І міщанський вазон герані

До життя повертає нюх.

 

ОСІННЬО-КОРЧМАРСЬКЕ

 

Вірш. Сивуха волинська. Осінь.

Голограмна вуаль світання.

«Гроші з неба» печаль приносять.

Гола липка жіночно-рання.

 

Бідачисько грає на дудці

Біля бару, що зветься «Соня»,

Де бандити за владу б’ються,

Спить шалава на підвіконні.

 

А поетик пацануватий

П’яним кайфом своїм прошитий.

Вже не хочеться працювати,

Й, прости Господи, навіть жити...

 

Чути пісню – свою, хорошу,

З неба падають гроші злоті,

Юна муза мені ворожить

По закону душі і плоті.

 

Каже те, що і сам я знаю:

Скоро буде болюче, біло...

Сиво молодість засинає,

Та й життя, наче піна, збігло.

 

А під снігом – немов під цвітом:

Трохи тепло і вічно трохи.

Вірш.

Кохання.

Ніхто не світить.

Самодури скрізь, скоморохи.

 

Але глянеш на пса-приблуду,

На голодну пташину сиву –

І життя вінегретне блюдо,

Гріх картати,

Беру щасливим...

 

* * *

 

Чорна хата.

Сніги.

Білі коні.

Нічого немає...

Я вивчаю себе і людей у корчмі цілий день.

Сюди ходять вовки, чорні відьми – як бабці в Почаїв.

І співають за пивом якихось пекельних пісень.

 

Часом п’яний політик-приблуда заверне, як песик.

Вже не вірить ніхто у його вперто завчений дзяв.

Східні очі повії, бармена схвильований пейсик.

Промінь синього світла – в близьке потойбіччя стезя.

 

Там, де криси, – там криза...

Де криза – там криси і кріси?..

Хрустять на зубах огірочки.

...І стріляє вже хтось –

Лиш неясно: у себе чи в даль.

 

Біла хата і цвіт...

Все доходить до верхньої точки.

 

Та чомусь не кипить,

А лише солоніє,

Вода...

 

* * *

 

В гості мене запросила.

Поїла приворотзіллям.

У нервах, казала, сила,

Не в сухожиллях.

 

Я був серйозний, мов космос,

Мов пес – бездомний.

Заснули ми десь о восьмій…

Мов у Содомі.

 

Закритий твій телевізор

Картиною Рафаеля.

То ж я забув про суспільні кризи,

Небесні закрила стеля.

 

У вільнім своїм падінні

Торкнулись ми кайнозою.

Калинові наші тіні –

Немов пішли за водою

До білих вогнів, до вітру,

Що спить зі сльози обличчям,

Яке я із неба витру

Усміхом чоловічим.

 

На відстані пісні біль ще.

Зорі стогнали синьо.

 

Кого тепер ждатимеш більше:

Мене чи сина?..

 

19 лют. 05.

ДІВЧИНКА

 

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг.

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

 

На душі, прохолода.

Навіть півень затих...

 

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх...

ХРИСТОС

 

Вітер метро – запах тунелю,

Яким у вічність душі вертепні летять.

Прийшов Христос, як у пустелю.

 

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

 

Владу «ругають» земну й небесну.

Натовп стиснувся в кулак і затих.

Христа по спині поплескали ніжно, чесно,

Питаючи – за тих він, а чи за тих…

 

А він, хто втомився від революцій,

Підкинув суху галузку в старий вогонь

І запитав, як колись Варраву:

Як вони звуться?

Бо він був тесля.

 

І цвяхи цвіли

Із його

Долонь.

 

ПРО ПЕРУНА

 

Перун воскресне не на третій день

Жертовним білим півнем над Почайною,

Де синя магма первісних пісень

Його очистить хвилею печальною.

 

Перун воскресне не на третій день.

 

 

Ще будуть довго, довго, як луна,

Блукати поміж зорями і тернами

Його жерці – із духу і вина –

Поети, козаки і характерники.

 

Блукати будуть довго – як луна.

 

 

Піснями й кров’ю славу купувать.

Народ піднімуть…

Може, і розбудять ще,

Допоки свіжоскошена трава…

Допоки люд і людище – то люде ще.

 

Народ піднімуть…

Може, і розбудять ще.

 

 

Хрести Перуну сняться, як птахи.

Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.

І бігають біляві дітлахи,

Що люблять все,

Що зацвіли й не постили.

 

І бігають біляві дітлахи.

 

 

Вони ще бунт піднімуть кров’яний

На іграх генів, геніїв з юрбою.

Перун воскресне.

І зійдуть вони

Вогнем і вітром,

Глиною й водою.

 

Вони ще бунт піднімуть кров’яний.

 

 

З рабів постане плем’я золоте,

Красиве і здорове, й трохи зоряне –

Як двері раю, зірвані з петель,

Замерзле море, Місяцем розоране.

 

З рабів постане плем’я золоте.

 

 

Їм час – ніщо.

Їм простір – просто тіло ще,

Тісна церковця і жертовник мал…

Перун розп’ятий…

Руки в нього – крилища.

Нема його, бо крил у нас нема…

 

 

Та й він воскресне не на третій день

Жертовним білим півнем над Почайною,

Де синя магма первісних пісень

Його очистить хвилею прощальною.

 

Перун воскресне не на третій день.

 

* * *

 

Море. Ніч. І дельфіна голос.

Безіменна зоря тремтить.

Твоє тіло – дзвінке і голе

Заперечення темноти.

 

Органічне, органне в жилах,

Солоніють видох і вдих.

На серцях виростали б крила,

Але ж серце наше з води.

 

Ми на морі сліди лишаєм.

Я – муз-чина і муза – ти.

Розпинаєм і воскрешаєм

Наше тіло, як мед густий.

 

Отако… отако… і вище…

Хвиля піниться й нас несе.

 

Ми – Життя!

Ми із моря вийшли.

 

Біля моря нам можна все.

 

СКІФ

 

Цей гордий скіф народжений з конем,

Поранений замерзлою сльозиною

Коханої, яку не обмине

І не обмане, п’яний батьківщиною.

 

Цей дикий скіф – важкий аристократ –

Нажив і шрамів, і сердечних храмів,

Зв’язавши вирій ниткою Дніпра,

Продовжений синами, як цунамі.

 

Цей вічний скіф із плугом і мечем…

Сідло солоне, як азовська риба.

Якщо себе ми ще колись почнем –

То скіфських коней все одно не здибим.

 

В зіницях їхніх Місяць-пектораль,

Варяг пливе у греки через жили,

В яких дзвенить і золото, і сталь,

І мрії, що із крилами втопились.

 

Цей рідний скіф з невиспаних стихій,

Не знає про ацтеків і про мене.

 

Він – вічний спокій.

Тільки сниться бій…

Сплять у мені його шалені гени.

СОПІЛКА

 

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом

Буде довго сміятися, плакати довго в мені.

Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса,

Чуєш, діду, я знову романтик на білім коні.

 

Ви не бачили, ні, ви не знаєте ще нареченої.

Дуже шкода, що ми не поклонимось в ноги вже Вам.

Будуть правнуки Ваші гуляти з вітрами зеленими

І без Вас проводжати лелек сиротливе село Ужова.

 

Наша річка ще стан лісовий перев’язує поясом.

Тільки люльки багаття, що дід розпалив, вже нема.

Наші коні тепер, білі коні невчасно напоєні.

Без бабусі дівчиськом розпатланим ходить зима.

 

І вмирають літа...

Ніжний край, на туманах настояний,

Розуміє печаль одиноких ранкових зірок.

Покоління моє, звісно, тілом також заспокоїться,

Їх букет притуливши до себе, як маку вінок.

 

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом

Буде довго сміятися, плакати довго в мені.

 

Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до давнього колоса,

Ой, дідусю, я вічний романтик на білім коні.

 

* * *

 

Бурштиновий вечір.

Танець бісів

На дорозі в ситу благодать,

Де поет, бандит, пророк, гульвіса

Йде до предків душу рятувать.

 

Там вода солона, як сльозина.

Там сльоза кривавить золота.

Там во ім’я матері і сина

Жертвують жратвою на свята.

 

Після шуму – сум...

А після суму –

Тиха радість з вікнами у рай,

Де пройма непроминальним струмом

Сорочина прадіда стара.

 

Очищальний струм.

Увись дорога.

Йду.

Дивлюся в небо, як пташа.

Говорю з нащадками і з Богом,

Тими, що нікуди не спішать.

 

Он – душа сосни...

Он дух озерний.

Он – сумна пилинка на сльозі.

Он – межу пройшовши неповернення,

Скаче доля на одній нозі.

 

...Стати би апостолом хотілось,

Навіть розуміючи кінець

Битого апостольського тіла,

Духу їх огранений вінець.

 

В бурштиновий вечір добре мрію

Я – терпкий занудний правдоруб...

Говорю з нащадками.

Радію,

Що також... помру.

 

Переглядів: 157 | Додав: Автор | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вітаю Вас Гість