ПЕРЕКЛАДИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА

Стихи Игоря Павлюка

 

ПЕРЕВОДЫ С УКРАИНСКОГО Евгении Бильченко

 

 

ДЕВОЧКА

 

Босая девчушка плачет

На бабушкином пороге.

Осень – хромая кляча –

Тащится по дороге.

 

Умолк петух. На душе – ни жарко,

Ни холодно – и ни смех, ни грех.

Спросили...

– Кого ей жалко?

Сказала чуть слышно:

– Всех.

 

ДІВЧИНКА

 

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг.

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

 

На душі, прохолода.

Навіть півень затих...

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх...

 

 


ЖЕНЩИНА

 

Ни счастья не было, ни горя.

Так небо снится журавлю.

Она мечтала выйти в море,

Под стать большому кораблю.

 

На синем сене гребни сказки.

Царь, журавлиный сеновал...

Икону от избытка ласки

Воротит... «Милый! Царе! Звал?»

 

На белой шее – лисьи нервы.

На черных косах – соболя.

Обожествляемая стерва.

Цветок, что вырастил царя.

 

А после, мановеньем перстня

Судьбы, обрушенной с моста,

Ее распнут – она воскреснет,

Порхнет ресницами Христа

 

О вечность. Недобор объятий.

Архангел вяжет сатану.

Я подарю ей – белый якорь

И в черный парус оберну.

 

ЖІНКА

 

Не було ні радості, ні горя.

Снилася, як небо журавлю,

Жінка, що хотіла бути морем,

І яку, як пісню, я люблю.

 

Десь на сіні, в синіх сінях казки,

Одесную квітки і царя...

Жінку, що зазнала стільки ласки,

Як ікона у монастирях.

 

Спить лисиця їй на білій шиї,

Соболь – на розплетеній косі...

Не свята вона і не повія,

Бо жила й родила, як усі.

 

І коли міняла доля перстень,

Як себе вербина золота,

Жінка впала, наче кров на серце,

Піднялася віями Христа.

 

Хто її у світі цім пригорне?

Коли ангел в’яже сатану,

Жінку, що хотіла бути морем,

В чорно-білий парус одягну.

 

 


* * *

Снег чадит.

 

Слеплю себе коня.

Всадник – волен, и восстанье ежели...

Колет полем бритая стерня,

Как любовь, когда она объезжена.

 

Приложившись к счастью кое-как,

Жизнь опять опережает время.

Всех миров беспрекословный знак

Разгадаю – только дайте стремя!

 

И тропинку протопчу в снегах:

Так целуют мертвых и крылатых.

Узнаю себе в своих врагах,

Словно вина в реках непочатых.

 

Плач – не страшен. Страшен – только смех.

И ломающееся не гнется.

Время жизнь догонит (или смерть?),

Ей в глаза посмотрит – и вернется.

 

Мир – простой: как дважды два, как снег,

Что умножен на свои снежинки.

Снова расцветают на окне

Утонченно-зимние ужимки.

 

Тает жила – фитилек свечи

Тоньше, тоньше, тоньше... Знаю: вскоре я...

 

Снег чадит.

 

Грей руки – и молчи.

Наперед

Написана

История.

 

* * *

Сніг чадить.

Ліпитиму коня.

Бо дешева воля без повстання.

І давно не голена стерня

Коле, як приборкане кохання.

 

А життя йде швидше, аніж час,

Важко прикладаючись до щастя

В тих світах, де вже немає нас,

І у тих, де всім побути вдасться.

 

Протопчу стежину у снігах.

Так цілують мертвих і крилатих.

Впізнаю себе у ворогах,

Наче вина в ріках непочатих.

 

Що смішне, те трохи і страшне.

Те, що поламається, не гнеться.

Може, час життя наздожене,

Гляне в очі – і назад вернеться.

 

Світ простий-простий такий, мов сніг,

І складний, ну як сніжинка кожна…

Тож лицем в замерзлому вікні

Стане, може, квітка придорожня.

 

Ґнотик свічки веною стає

І при тім прозоріє, прозоріє…

 

Сніг чадить.

І чується мені

Наперед написана історія.

 

 


ХРИСТОС

 

Запах метро – омут в затылок.

Вертепные души в туннель летят.

Пришел Христос, словно в пустыню.

Но не распяли.

Так, посмеялись.

Сели.

Едят.

 

Власть «лают» на Земле и на Небе.

Толпа, сжавшись в кулак, молчит.

Христа по плечу потрепали – оч-чень нежно,

Допытываясь, – за «нас» он или за чьих...

 

А он, утомленный от революций,

Разжег огонь в деревянном доме

И спросил, как тогда Варраву:

– Это что за люди?

Ведь он был плотник

И гвозди

Гнездились в его ладонях.

 

ХРИСТОС

 

Вітер метро – запах тунелю,

Яким у вічність душі вертепні летять.

Прийшов Христос, як у пустелю:

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

 

Владу «ругають» земну й небесну.

Натовп стиснувся в кулак і затих.

Христа по спині поплескали ніжно, чесно,

Питаючи – за тих він, а чи за тих…

 

А він, хто втомився від революцій,

Підкинув суху галузку в старий вогонь

І запитав, як колись Варраву:

Як вони звуться?

Бо він був тесля.

 

І цвяхи цвіли

Із його

Долонь.

 



Вітаю Вас Гість