Zu fragmentarisch ist Welt und Leben(Cвіт і життя надто фрагментарні).
H. Heine
Том
І
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. НАУКА ВІЙНИ
Люди чистили зброю.
Едік Вижлєцов люрив на мурашник.
Задушливий,
по-домашньому затишний ялиновий ліс усміхався про це до осінньої ранньої
вечірньої зорі, аж поки та не зірвалася до нього, упавши в корінь.
– Не
долетіла, бач? – захоплено сказав Кірасіров.
– А, онде, он, бачите, яка здорова
ще одна! – показав пальцем у небо.
– Ну й мать її
в …об, – пшикнув Едя. – Дай ліпше вогню. – І потягнувся липкими сосисковими
пальчиками до Костіних губ.
Костя Кірасіров серйозно не палив, але цигарки якісь
простяцькі завжди валялися в ямах його великодушних формених штанів. На диво
чисті і непом’яті були ті цигарки. Довгі і якісь міські, як сам петербуржець
Костя.
Стерті в напрямку міжножжя його «сапогі» розбудили
запах гнилого листя. Повіяло пусткою вечірнього жовтневого Всесвіту, трохи
кирзою.
– Ну ти й
напшотив, – сказав подібний до гібона орловець Макаров, який був старшим від
курсантів взводу на шість років. Інші – минулорічні десятикласники... Закінчив
будівельний технікум. У школу воїнів прийшов із армії. Цементно стояв,
здавалося, на всіх виступах свойого тіла, записавши у своєму записнику: «Людина
людині – вовк». Записник той завжди відкрито лежав скрізь. При цьому ніколи не
чути було, щоби він його колись загубив... щоби пропав, укрався… Макаров був
вовком, який претендував на вожака невовчої зграї. – Вижлєцов, ти що там робиш?
– Сцю, товаришу
сержант.
– А хто давав
тобі дозвіл... мать?
– Так...
– Родіна… мать,
– сказав скупий на слова Кірасіров.
– Едічка, у
тебе в сумці завжди якась жратва валяється. Маєш якесь печиво?.. – Макаров
дитинно-нахабно поліз у товсто-слизьку сумку Вижлєцова і – витягнув звідси
зацвілий пончик... – А ще щось?.. О, вафлі!
Цілісінька пачка недавно купленої «хавки» була жагучо
оголена і пішла в жадібну дірку. Паперовий одяг її стихійно впав на мурашник.
Із ним – крихти її солодкого тіла, волосся, вій... Мурахи відчули солодке...
– І сечу
люблять, і вафлí... – скривився Вижлєцов, копирснувши чоботом суспільство комах,
і проковтнув розмазану поглядом солодь.
– Наглі... –
кинув Макаров. Він добре, по-своєму, знав лише людей. Тут він, здавалося, був
сильним. Все інше – органічна і неорганічна природа – засіб для того, щоби
прожити. Вовки так само. Вони лише лінивіші, бо їхні гени давно уже розібралися
із проблемами вічності, конечності, смерті. Макарову ж для вожакування потрібно
було затрачати ті ж вафлі, щоби була мозгова сила думати – думати про смерть,
або ж так обдумати-запрограмувати своє тіло, щоби раз і назавжди позбутися
цього апендициту свідомості. Покайфувати від влади-життя і... чорт його знає. І
пливучи за течією, можна розбивати греблі, якщо течія – водоспад, а ти дубова
колода, принаймні. Але саме він парадоксально бачив лише людей. –-»Це, до речі,
формально, чисто християнський принцип», – записав у своєму «Щоденнику» Лоа. –
Дивно...».
«Хто його знає, як ліпше... Не любити природу – ще не
означає її ненавидіти», – прошелестіла старенька Ялина і упала думками в
корінь, біля якого ріс Гриб. Думка Ялини проснула самозадоволеного
світа-маслюка.
– Головне, щоби
без болю. Подумаєш, хтось ненавидить мене! Ну, заріже, ну з’їсть. На якийсь час
швидше закінчиться оця Гра! – закричав він, – закінчиться для усіх її
учасників.
– Біль – то
дурне, дурне, дурне... – зацокотів по ялині дятел. – Самогіпнозом можна
заставити себе його полюбити...
– Це вже
мазохізм, – сказав Костя Кірасіров, показуючи на обліплений мурахами «сапог»
Вижлєцова. – Вони ж кусаються. Зараз із тебе таку вижлєцовину зроблять!..
– Знаєш, Кіса,
є такі наукові теорії, чи як там – прогнози, що якби ці суки були такі
завбільшки, як коти, то вони стали б... а може й, стануть, володарями світу...
– Угу... вони
можуть тягнути предмети, що у багато-багато десятків разів важчі від них самих.
– Такий «котяра» вхопить тебе за яйця, закине собі за
вуха – і потягне як будівельний матеріал чи забавку для своїх малих ублюдків.
Уявляєш, які вони, суки!.. – дригаючи замурашеною ногою, промимрив Едік.
– Он, бачиш, знову зірка, – щоби відволікти
увагу «товаріща» показав Костя. Він не дуже розбирався в природі, не часто
звертав на неї свою увагу, що була дуже розумною. Костя мав виняткову пам’ять,
був завжди і скрізь відмінником, справжнім, зовні лінивим, вайлуватим,
ненав’язливо-несуєтним всезнаючим, принаймні, у питаннях фізико-математичних.
Великий і неспортивний, він усе-таки був тайним острівцем надії для душ, яким
було колюче-вітряно чи дитинно-беззахисно у цьому Бутті. Що ж, що ж іще його
вирізняло?.. Ага. Він не був артистом – на 90... може, й більше відсотків.
«Люди ще діляться на артистів, менш артистів, зовсім
неартистів» – записав у «Щоденнику» Лоа, і добавив: «І на таких, які вміють
знімати маски з інших... дехто не вміє».
«Дурниця все – це, – заперечило Сонце! – Є один лише
поділ – на тілесне і духовне. Всі інші поділи актуальні лише у межах тієї чи
іншої системи. Люди всі однакові, за великим рахунком... «.
– А ви знаєте, якщо дивитися на велике місто
із літака, який приземляється, воно дуже сильно нагадує оцей мурашник. Всі
снуються-копошаться. Кожен знає свою справу, безмежний у минуле і майбутнє,
свідомий того, куди ворохається. А з неба здається все це повним хаосом. Геть,
як мурашник, – це підійшов Борис Боніцький. Він теж жив біля «вікна у Європу»,
був розумним, спокійним «вуличним пацаном», у якого дід – лісник-пасічник десь
у далекому білоруському лісиськові. «Ніч, зорі, квіти, мед стікає із білого
хліба на груди твоєї Долі, а ти хочеш злизувати-зализувати, але все готуєшся,
готуєшся... І ця щемлива підготовка до процесу пам’ятається довше, ніж сам
процес, – це його слова. – Щастя – це доторк. А далі – біль...»
«Пам’ять доторку… пам’ять удару...» – записав Лоа.
Боніцький був чистий, об’ємнотонкий, якийсь
по-дівочому не бридкий тілом... Ні-ні, у ньому й на крапельку не було того
присмаку мертвої точки, досягнувши якої будь-яка система різко міняє полюси, –
як маятник годинника із мертвою крикливою зозулею.
У нього і в зародку не було голубо-гомо- чи якихось
інших, грішних за законами ортодоксальних релігій світу, нахилів. Трішки
романтичний петербуржець Боря був наближений до природи. Він любив і своє
місто, і дідівську пасіку. Йому служили два господарі, чи що..
