15:13 Звернення Ігоря Павлюка на Євромайдані 10 грудня 2014 року | |
Шановне Товариство! Дорога громадо!
Я, український поет Ігор Павлюк, у жилах якого, можливо, тече кров
легендарного гетьмана українського козацтва Павлюка Бута, горджуся сьогодні
приналежністю до української нації, хоча ще недавно із тривожним сумом
повертаючись додому з Ірландії, Америки чи Польщі, говорив сам собі і друзям:
«Що ж, батьківщину не вибирають»...
Сьогодні я знаю, що Україну бачить гордою і сильною не лише Європа, але й
цілий світ. І знатиме її не лише як територію найбільшої техногенної катастрофи
людства – Чорнобиля, як територію Голокосту, але як місце дивного зібрання
народу, який мирним шляхом хоче прийти до того стану демократії, свободи, до
якого багато народів ішли через кров і війни. Це божественна особливість України. Тому віддамо Богові Боже, а кесарю – кесареве. Я був активним романтичним учасником Помаранчевого Майдану, куди йшов,
попрощавшись зі своїми доньками і дружиною, бо як колишній курсант військового
училища,розумів, що з таких акцій можна й не повернутися. На щастя тоді обійшлося без крові. Я гордився такою Україною.
Біда ж моя як батька, чоловіка, доктора наук, професора, громадянина, що
мене у ці грудневі дні зрадили. Не друзі, не колеги, не сусіди. Всі ми люде (саме так – «люде» – писав Тарас Шевченко). І Бог усім суддя.
Мене зрадила моя політична влада – мої слуги, які жирують за рахунок наших
податків і не тільки, на жаль, за рахунок них... Причому зрадила дуже підло. Адже буквально у вівторок я чув, бачив, як три президенти України різних
років разів із діючим президентом разом говорили правильні слова про ситуацію в
країні і про мирний і мудрий вихід із неї, а вночі... «Беркут» за наказом
зверху знову кинувся в атаку на моїх колег, вчителів... дітей... на майбутнє.
Як каже народне прислів’я: «Бійся гніву доброї людини!» На наше горе, почалася війна, але на щастя, не громадянська, а народу із
годованою ним владою. Я у ній буду поетом-солдатом. Як чоловік я ще здоровий і багато чого вмію. Я не люблю бійок, не люблю суддівств. Я пишу вірші, які помітили і друкують у світі окремими книгами. Це мій скромний вклад в інтеграцію України у світове співтовариство, яке я
трохи знаю, бо ж удосталь поїздив
і пожив у
світі. Міг би зостатися і жити в багатій стабільній країні. Я поважно люблю усі
нації, народи і окремих їх представників. Але я свідомо, серцем вибираю Україну, землю, батьківщину, де закопана моя
пуповина, і готовий боротися за її горде і світле майбутнє або вмерти за неї.
А тепер я читатиму уривки із моєї драматичної поеми «Бут», присвяченої
гетьману Павлюку.
УРИВКИ-МОНОЛОГИ
ІЗ ДРАМАТИЗОВАНОЇ ПОЕМИ «БУТ»
БУТ А буває — за
ніч виростаєш до неба неба. Підпираєш його,
доки пальці спече зоря. Коли робиш
людину — в таку пропадаєш небуть, Що, здається,
дістанеш до сміху Поводиря. Він такий, ну
такий, як надщерблений лід із крові. Що ми можем —
інстинктні скуйовджені діти слів?! Відбиваєм свій
шлях у блискучих білках корови ― Від землі — до
Землі, від Землі — до солі землі. ...Коли робиш
людину — то рвеш пуповину Бога І сплітаєш її
із корінням і плодом лип. Мефістофель
ламає об вічність дороги-роги, Де ми, друже, з
тобою пісню свою знайшли.
Наче кості,
спліталися тіні із плоттю пісні, Що дзвеніла,
пускаючи скрипку на самоплив... А буває — за
ніч виростаєш із пут залізних, Босоного гасаєш
душею по цвяхах зоряних злив. Ох, як сумно і
мудро: забезпечена злотом воля! Син від мами
відмовився ради спасіння всіх! ...Слава!
Жінка! Гроші! Престоли... Тільки в смерті
й дитини над цим однаковий сміх.
ГОЛОТА (йому
назустріч) Коня мені!
Коня! Я вже навчився жити! Не треба ні
стремен, ні шпор, ані сідла... Хай — коники в
траві, біжить за мною жито І запорозьких
неб червона ковила. Хай — грива по
вітрах розстелиться хвилясто, Крізь мене
протремтить земне тепло коня, Щоби, якщо уже
упасти, то упасти: У пекло, чи у
рай! ― Щоб довго не
куняв. Дощі такі
важкі, мов цвяхи у Христоса, Приб'ють мене й
коня до рідної землі. Ще два хрести
замруть в осіннім безголоссі, Самі собі раби,
дружини й королі. І будуть біля
них, як пісня настроєва, Та замкнута
печаль, той тупуватий сміх... Ворожі голоси,
неначе здобич лева, Яку він вже
догнав, та ще не переміг.
Коня мені!
Коня! Бо я ж іще
тутешній! З майбутнього
себе баладами притяг. Бо ж поки що
воно Усе мені
належить.
Коня мені,
коня! Життя мені! Життя!
БУТ (обводить
поглядом Запорозьку Січ) Тут недавно ще
відьми шигали На куцих
мітлах, Витираючи
косами Крові сльозинки З листків ожин. А сьогодні,
сьогодні Пасеться тут
польське бидло І катує мене Католицько-папський
млин. Вже й горілка
чомусь не бере Ці летючі
плоті. А любов, далина
— Поцілунки
сумних жабів. Ще не осінь. Не
осінь, Та вже опадають
злоті На посріблені
душі Й привласнюють
нас собі.
Як усмішка
безногого, Мудра вона й
надійна. Пообвітрює очі,
а серцю — Роби, що хоч! То від роду
людського Земля
захищається війнами, Як хрестами й
антихристи Захищаються від
потороч.
Гостре...
гостре життя й коротке. Ще ж весна. А весною жовтіє
сніг... Так багато
світанків і весен — Вдесяте,
всоте... Тільки юність
одна. Тільки юність
одна мені!
Ми — як в горлі
собаки... Рахманні печалі
неба, Що не здатні на
помсту, Бо всі
християни вже!.. Ну а що, якщо
треба помститися, Кровно треба Зі своїх
ворогів Наробити лихих
пожеж?!
ОНУШКЕВИЧ Ця кривава
романтика Ще ні одному
люду Не приносила
щастя. Бо щастя — це
спокій, хліб...
БУТ Розумієте?!. Злодію… Злодію
найбільше щастя — Украсти, А господарю — Салом торішнім Змазати
зчовгану вісь Землі.
Ліпше, хай
хтось один відгрішить За
християнський люд наш, Той, кому все
одно вже — Менше гріхів, а
чи більш... Будуть печально
довго Гнути його
могутні — Доки гірку
нервозність Змінить
солодкий біль.
БУТ Читаю камінь
гетьманських могил. Дзвенять мечі й
бандури наді мною. Козацька
"чайка" скрикує "киги!" Пливе до Сонця
часом і водою. А сивий вечір
їде на волах — Поволі, так, що
вітер не догонить, Де ще димиться
кров'ю ковила, Бог миє руки в
тріснутому дзвоні. Йому не стало
глини для добра. А та, що змив,
придатна лиш на роги. Як товариство
крикнуло: "Пора!", То кожен став
ліпити свого бога. Пішли на це і
глина, і сніги. У когось Бог із
воску, навіть з хліба. Є бронзові і
кам'яні боги, Із биркою
старою замість німба. Вбиває цвяхи
тілом в них юрба, Коли розлюбить
після вознесіння...
Могильний
камінь... Він мовчить
хіба? Він також Бог. До сьомого
коліна. (Обіймає
самотній могильний хрест).
ГОЛОТА Я вже теж за державу! Вже теж за
державу я...
Скрізь хрести,
як шаблі, Стирчать із
могил по пояс, Мов дзеркальні
шаблі, В яких
відбивається світ. Учорашні раби Корчать в ньому
таких героїв, Що столітні
шаблі Стають
криваво-криві. Спотикається
кінь. Недопита роса
ще У ямах із-під
копита. Усміхається
дзвін, У якому гніздо
сови. З горла зорі
пливуть... Нам над ними ще
жити й жити! А ви кажете, що "Кінець
світу... Кінець
світу!" — Кажете ви! Ще ж в колодязі
Сонце відбите Живе і спрагле! Ще ж високі
пташки Не самотні, бо
є в них серця... Нащо ж, нащо ж
себе, Наче скелі, ми
порубали? І обличчя
історії нашої (Ламає шаблю до коліна) — Переламана
шабля ця.
БУТ (обертається
до своїх козаків, відпихаючи охорону) Що ж... Я знав. Я це знав. За державу
сильніше серце. А за серце сильніша
осінь — Сестра судьби. Зрадив друг. Ну, чого ж?.. На Іуду й
Христос не сердився. Це законний
закон Природи і
боротьби. Лиш цікаво: Чи зрада — Це облітання
листя? Солов'ї
виріюють... Зрада гнізда
це, чи ні?! Всі ми люди. Жити хочемо...
їсти. Я прощаю тобі, Друже-зраднику
Ніс. Це не тільки
вкраїнці! Так зраджують
всі народи. Просто загнані
ми. Вже відгризли
лапу і так. Запорожжя одне
— Як кривавий
ковток свободи. Ми — оточені
звірі: Поляки...
москаль... турчак.
Я прощаю тобі,
мій народе, Розп'яття тіла. Хрест висів у
мені вже давно. Я це розумів. З нами знову
зима. Все нагріла
хустина біла. Прийде знову
весна. Буде знову
весна По... мені,
зимі!.. В мене син
підростає. Дасть Бог, Павлюки не
вимруть. Бо ж повстання
— одне, А продовжити
рід — Святе. За життя ми не
знаєм, Які там, у
пеклі, виміри.
Я прощаю усім. Невдячним
нащадкам теж.
БУТ (у
завірюху) Ох, сніги... Ці сніги аж по
душу мене завіяли...
Зеконом мене,
доле, Трохи мене
зеконом, Хоч однаково
чорні Ліси весняні й
осінні... Працювати
Людиною весело. А орлом? Був я білим
орлом Десь у сьомому, В сьомому аж
коліні.
Розуміли мене. Бутом звали
мене шаблі. На списах
розпиналась Душа моя —
блудниця. Полювали на
мене Із соколом
королі, Папа чорта
бажав, Адже чортом
вважав — Відлюдником.
Щастя світла
безодня Манила мене
крилом. Пеклокосі
шляхтички Брів батогами
били. Вечорами Так проклято З другом сидів За дубовим
столом І витягував
медом із себе Болі мої
прожилі.
Зеконом мене,
Боже. Я — перевізник
мрій... Ця юрба
проклинає І ніжить мене, Як рану.
То червоний
Дніпро, То гарячий
Дніпро в мені І я киплю у
Дніпрі. Повстання своєї
душі Вашим Роблю Повстанням.
Лід. Варшава бліда. Плоть димить до
небес. Я кістками
згадую Лету. Кружать ворон,
чернець, Зрадник друг і
пес... А у сьомім
коліні Нащадок Стає Поетом... | |
|
Всього коментарів: 0 | |