Шановне Товариство!

Дорога громадо!

Я, український поет Ігор Павлюк, у жилах якого, можливо, тече кров легендарного гетьмана українського козацтва Павлюка Бута, горджуся сьогодні приналежністю до української нації, хоча ще недавно із тривожним сумом повертаючись додому з Ірландії, Америки чи Польщі, говорив сам собі і друзям: «Що ж, батьківщину не вибирають»...

Сьогодні я знаю, що Україну бачить гордою і сильною не лише Європа, але й цілий світ. І знатиме її не лише як територію найбільшої техногенної катастрофи людства – Чорнобиля, як територію Голокосту, але як місце дивного зібрання народу, який мирним шляхом хоче прийти до того стану демократії, свободи, до якого багато народів ішли через кров і війни.

Це божественна особливість України.

Тому віддамо Богові Боже, а кесарю – кесареве.

Я був активним романтичним учасником Помаранчевого Майдану, куди йшов, попрощавшись зі своїми доньками і дружиною, бо як колишній курсант військового училища,розумів, що з таких акцій можна й не повернутися.

На щастя тоді обійшлося без крові.

Я гордився такою Україною.

Біда ж моя як батька, чоловіка, доктора наук, професора, громадянина, що мене у ці грудневі дні зрадили.

Не друзі, не колеги, не сусіди.

Всі ми люде (саме так – «люде» – писав Тарас Шевченко).

І Бог усім суддя.

Мене зрадила моя політична влада – мої слуги, які жирують за рахунок наших податків і не тільки, на жаль, за рахунок них...

Причому зрадила дуже підло.

Адже буквально у вівторок я чув, бачив, як три президенти України різних років разів із діючим президентом разом говорили правильні слова про ситуацію в країні і про мирний і мудрий вихід із неї, а вночі... «Беркут» за наказом зверху знову кинувся в атаку на моїх колег, вчителів... дітей... на майбутнє.

Як каже народне прислів’я: «Бійся гніву доброї людини!»

На наше горе, почалася війна, але на щастя, не громадянська, а народу із годованою ним владою.

Я у ній буду поетом-солдатом.

Як чоловік я ще здоровий і багато чого вмію.

Я не люблю бійок, не люблю суддівств.

Я пишу вірші, які помітили і друкують у світі окремими книгами.

Це мій скромний вклад в інтеграцію України у світове співтовариство, яке я трохи знаю, бо ж удосталь поїздив і пожив у світі. Міг би зостатися і жити в багатій стабільній країні. Я поважно люблю усі нації, народи і окремих їх представників.

Але я свідомо, серцем вибираю Україну, землю, батьківщину, де закопана моя пуповина, і готовий боротися за її горде і світле майбутнє або вмерти за неї.

А тепер я читатиму уривки із моєї драматичної поеми «Бут», присвяченої гетьману Павлюку.

УРИВКИ-МОНОЛОГИ ІЗ ДРАМАТИЗОВАНОЇ ПОЕМИ «БУТ»

БУТ

А буває — за ніч виростаєш до неба неба.

Підпираєш його, доки пальці спече зоря.

Коли робиш людину — в таку пропадаєш небуть,

Що, здається, дістанеш до сміху Поводиря.

Він такий, ну такий, як надщерблений лід із крові.

Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?!

Відбиваєм свій шлях у блискучих білках корови ―

Від землі — до Землі, від Землі — до солі землі.

...Коли робиш людину — то рвеш пуповину Бога

І сплітаєш її із корінням і плодом лип.

Мефістофель ламає об вічність дороги-роги,

Де ми, друже, з тобою пісню свою знайшли.

Наче кості, спліталися тіні із плоттю пісні,

Що дзвеніла, пускаючи скрипку на самоплив...

А буває — за ніч виростаєш із пут залізних,

Босоного гасаєш душею по цвяхах зоряних злив.

Ох, як сумно і мудро: забезпечена злотом воля!

Син від мами відмовився ради спасіння всіх!

...Слава! Жінка! Гроші! Престоли...

Тільки в смерті й дитини над цим однаковий сміх.

ГОЛОТА (йому назустріч)

Коня мені! Коня! Я вже навчився жити!

Не треба ні стремен, ні шпор, ані сідла...

Хай — коники в траві, біжить за мною жито

І запорозьких неб червона ковила.

Хай — грива по вітрах розстелиться хвилясто,

Крізь мене протремтить земне тепло коня,

Щоби, якщо уже упасти, то упасти:

У пекло, чи у рай! ―

Щоб довго не куняв.

Дощі такі важкі, мов цвяхи у Христоса,

Приб'ють мене й коня до рідної землі.

Ще два хрести замруть в осіннім безголоссі,

Самі собі раби, дружини й королі.

І будуть біля них, як пісня настроєва,

Та замкнута печаль, той тупуватий сміх...

Ворожі голоси, неначе здобич лева,

Яку він вже догнав, та ще не переміг.

Коня мені! Коня!

Бо я ж іще тутешній!

З майбутнього себе баладами притяг.

Бо ж поки що воно

Усе мені належить.

Коня мені, коня!

Життя мені!

Життя!

БУТ (обводить поглядом Запорозьку Січ)

Тут недавно ще відьми шигали

На куцих мітлах,

Витираючи косами

Крові сльозинки

З листків ожин.

А сьогодні, сьогодні

Пасеться тут польське бидло

І катує мене

Католицько-папський млин.

Вже й горілка чомусь не бере

Ці летючі плоті.

А любов, далина —

Поцілунки сумних жабів.

Ще не осінь. Не осінь,

Та вже опадають злоті

На посріблені душі

Й привласнюють нас собі.

Як усмішка безногого,

Мудра вона й надійна.

Пообвітрює очі, а серцю —

Роби, що хоч!

То від роду людського

Земля захищається війнами,

Як хрестами й антихристи

Захищаються від потороч.

Гостре... гостре життя й коротке.

Ще ж весна.

А весною жовтіє сніг...

Так багато світанків і весен —

Вдесяте, всоте...

Тільки юність одна.

Тільки юність одна мені!

Ми — як в горлі собаки...

Рахманні печалі неба,

Що не здатні на помсту,

Бо всі християни вже!..

Ну а що, якщо треба помститися,

Кровно треба

Зі своїх ворогів

Наробити лихих пожеж?!

ОНУШКЕВИЧ

Ця кривава романтика

Ще ні одному люду

Не приносила щастя.

Бо щастя — це спокій, хліб...

БУТ

Розумієте?!.

Злодію…

Злодію найбільше щастя —

Украсти,

А господарю —

Салом торішнім

Змазати зчовгану вісь Землі.

Ліпше, хай хтось один відгрішить

За християнський люд наш,

Той, кому все одно вже —

Менше гріхів, а чи більш...

Будуть печально довго

Гнути його могутні —

Доки гірку нервозність

Змінить солодкий біль.

БУТ

Читаю камінь гетьманських могил.

Дзвенять мечі й бандури наді мною.

Козацька "чайка" скрикує "киги!"

Пливе до Сонця часом і водою.

А сивий вечір їде на волах —

Поволі, так, що вітер не догонить,

Де ще димиться кров'ю ковила,

Бог миє руки в тріснутому дзвоні.

Йому не стало глини для добра.

А та, що змив, придатна лиш на роги.

Як товариство крикнуло: "Пора!",

То кожен став ліпити свого бога.

Пішли на це і глина, і сніги.

У когось Бог із воску, навіть з хліба.

Є бронзові і кам'яні боги,

Із биркою старою замість німба.

Вбиває цвяхи тілом в них юрба,

Коли розлюбить після вознесіння...

Могильний камінь...

Він мовчить хіба?

Він також Бог.

До сьомого коліна.

(Обіймає самотній могильний хрест).

ГОЛОТА

Я вже теж за державу!

Вже теж за державу я...

Скрізь хрести, як шаблі,

Стирчать із могил по пояс,

Мов дзеркальні шаблі,

В яких відбивається світ.

Учорашні раби

Корчать в ньому таких героїв,

Що столітні шаблі

Стають криваво-криві.

Спотикається кінь.

Недопита роса ще

У ямах із-під копита.

Усміхається дзвін,

У якому гніздо сови.

З горла зорі пливуть...

Нам над ними ще жити й жити!

А ви кажете, що

"Кінець світу...

Кінець світу!" —

Кажете ви!

Ще ж в колодязі Сонце відбите

Живе і спрагле!

Ще ж високі пташки

Не самотні, бо є в них серця...

Нащо ж, нащо ж себе,

Наче скелі, ми порубали?

І обличчя історії нашої

(Ламає шаблю до коліна) —

Переламана шабля ця.

БУТ (обертається до своїх козаків, відпихаючи охорону)

Що ж...

Я знав.

Я це знав.

За державу сильніше серце.

А за серце сильніша осінь —

Сестра судьби.

Зрадив друг.

Ну, чого ж?..

На Іуду й Христос не сердився.

Це законний закон

Природи і боротьби.

Лиш цікаво:

Чи зрада —

Це облітання листя?

Солов'ї виріюють...

Зрада гнізда це, чи ні?!

Всі ми люди.

Жити хочемо... їсти.

Я прощаю тобі,

Друже-зраднику Ніс.

Це не тільки вкраїнці!

Так зраджують всі народи.

Просто загнані ми.

Вже відгризли лапу і так.

Запорожжя одне —

Як кривавий ковток свободи.

Ми — оточені звірі:

Поляки... москаль... турчак.

Я прощаю тобі, мій народе,

Розп'яття тіла.

Хрест висів у мені вже давно.

Я це розумів.

З нами знову зима.

Все нагріла хустина біла.

Прийде знову весна.

Буде знову весна

По... мені, зимі!..

В мене син підростає.

Дасть Бог,

Павлюки не вимруть.

Бо ж повстання — одне,

А продовжити рід —

Святе.

За життя ми не знаєм,

Які там, у пеклі, виміри.

Я прощаю усім.

Невдячним нащадкам теж.

БУТ (у завірюху)

Ох, сніги...

Ці сніги аж по душу мене завіяли...

Зеконом мене, доле,

Трохи мене зеконом,

Хоч однаково чорні

Ліси весняні й осінні...

Працювати Людиною весело.

А орлом?

Був я білим орлом

Десь у сьомому,

В сьомому аж коліні.

Розуміли мене.

Бутом звали мене шаблі.

На списах розпиналась

Душа моя — блудниця.

Полювали на мене

Із соколом королі,

Папа чорта бажав,

Адже чортом вважав —

Відлюдником.

Щастя світла безодня

Манила мене крилом.

Пеклокосі шляхтички

Брів батогами били.

Вечорами

Так проклято

З другом сидів

За дубовим столом

І витягував медом із себе

Болі мої прожилі.

Зеконом мене, Боже.

Я — перевізник мрій...

Ця юрба проклинає

І ніжить мене,

Як рану.

То червоний Дніпро,

То гарячий Дніпро в мені

І я киплю у Дніпрі.

Повстання своєї душі

Вашим

Роблю

Повстанням.

Лід.

Варшава бліда.

Плоть димить до небес.

Я кістками згадую Лету.

Кружать ворон, чернець,

Зрадник друг і пес...

А у сьомім коліні

Нащадок

Стає

Поетом...