Ігор Павлюк – справжній поет.

Неподібний до нікого з теперішніх великих.

Національний і космічний.

Дуже любить життя веселе, але при тому бачить кінець усього сущого.

Один із найкращих віршів «Христос».

Христос у метро. В Києві.

«Стомлений революціями».

Його агітують прихильники кандидатів у депутати: «Ти за кого? За тих? Чи за тих?» А він питається «Як їх звати?». Адже він – тесля. Тесля – це ж ім’я праці, а хто вони, що роблять оті, за кого належать бути?..

Так про Бога ще ніхто не писав.

У поезії Ігоря Павлюка повно афоризмів. «Маска ховає обличчя, та не ховає очей», «Чекаєм того, що вже відбулося».

Є строфи, що їх не забути:

Сонце – поганська свічка,

Цукор – весела сіль.

Постріл – то вічна тиша.

Бог – то забутий біль.

Чи так воно й по-українськи написано?

Не знаю. Я переклав з польської мови ці рядки. Тадей Карабович – український поет і професор – переклав Павлюка прекрасно, геніально відчув поета, якого любить і розуміє душею.

Читаючи книжку Павлюка в перекладах Карабовича, я з окремих віршів, де Україна не названа, але незримо присутня, побачив образ сучасного духу нашого народу. Це болісний образ, але правдивий.

А окрім того тут є вірш «Про Перуна», який «воскресне «не на третій день», але ж воскресне, і постане з невільників «плем’я золоте»», неначе «двері раю, зірвані з петель», «як замерзле море, Місяцем розоране».

Тут є такий вірш «Під небом України», де немає жодних патріотичних закликів, навпаки, написано, що в Україні – тиша, але все ж так написано, що ти чутимеш не тишу, а те, що буде, коли тиша вибухне.

Польська книжка Ігоря Павлюка – подія в нашій літературі, свідчення того, що її польський текст – успішно виділяється своїми метафорами із сучасної польської поезії, як оригінальне явище. Поезія Павлюка має всі дані для того, щоб її читали багатьма мовами в Європі.

Дмитро Павличко

З0.ІХ. 2013