Головна » 2017 » Жовтень » 6 » Корчмарське
16:46
Корчмарське

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –

Мов зіниці лиса.

Осінь.

Сиджу в корчмі.

Куди ми йдемо

І де взялися,

Такі сумні і самі?

 

Пісня сучасна

(Якась ніяка)

Із «брехунця» димить.

А ми розшифровуєм

Тайні знаки

Того, що над людьми.

 

Світло сумне

І парфумів запах

В цій от корчмі старій.

І поїзди (каже хтось)

«На Запад»...

І – журавлі вгорі.

 

Свічка – сльози

Старого лося,

Капає на калган.

Тим, що сидять тут,

Не раз довелося

Братися за наган.

 

Шрами у них,

«Татуйовки» сині...

Бляді... і мало слів.

Що їм до віршів,

До батьківщини,

До журавлів?..

 

А може, їм,

Саме їм сьогодні

П’яна печаль болить?

Церква-бабуся,

Діти голодні –

Як холості стволи.

 

Двері відкрилися

Віком гробу.

Ранок сивий –

Мов ртуть.

 

Світ набирає

Божу подобу.

 

Я вибираю

Путь.

 

2.

 

Білий стіл.

Замріяна шинкарка.

Зморшки на зеленому вині.

За вікном шикарна іномарка

І туманні тюлі на вікні.

 

У меню – питво із кураїни,

Чорне м’ясо з дикого коня...

Посеред чадної України,

На відході вітряного дня.

 

Почерком посмертної записки

На серветці вірш хтось написав.

Світяться з пітьми бандитські писки

І салонно-відьомська краса.

 

Я сюди приходжу у суботу

З Музою чи другом молодим.

А навпроти – половці і готи,

Що давним-давно зайшли сюди.

 

Он в кутку волхви, князі і мавки,

Гріє душу баба кам’яна.

І блистить, мов кров, протерта лавка,

На якій розстрижений монах.

 

Тут же циган і сумні повії.

Ще й блатних романтиків приліт,

Всіх отих, що світ не розуміють

І кого не розуміє світ, –

Тільки ця замріяна шинкарка

І питво на зіллі, і скрипаль...

 

Як в раю, душевно тут,

А жарко,

Як у пеклі.

І життя не жаль.

 

Я ізвідси вийду в понеділок,

Цьому світу передам привіт,

Вічним серцем,

Як старим кадилом,

Білі вірші сіяти у світ.

 

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ

Зустрів учора старого друга

За чорним пивом.

Пустили наше буття по кругу,

Сумні, щасливі.

 

Пили душевно за тих, що в морі,

За тих, що в морзі...

За те, що час наш, як поїзд скорий,

Пішов по торзі.

 

За те, що трохи іще зосталось.

Чого? Навіщо?

Гріхи й тривоги, як води талі,

Зійдуть у вічність.

 

Прийти ніхто вже не обіцяє

До комунізму.

Куди? Навіщо ми поспішаєм?

Хіба на тризну?..

 

...Сиділи з другом за чорним пивом

Під жовтим кленом.

Було нам ранньо, було красиво,

Було зелено.

 

Летіли птахи, пір’я скидали.

Лилася пісня.

Дзвеніли сипко в друга медалі

Об хрест залізний.

 

А я в дарунок дістав із сумки

Книжку поезій...

 

Було нам вічно, було нам сумно,

Було тверезо.

 

ДО ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»

 

1.

 

Надпита пляшка на столі.

Сльоза на шибці.

Хтось вірить злим свічкам стволів,

Хтось ніжній скрипці.

 

Когось поранили давно,

Когось недавно.

Простий «совєтський» гастроном...

Сирочок плавлений.

 

Народ пістрявий, тут як тут,

(Там, далі, храми)

Прийшов, де щастя продають,

Де гра, на грами.

 

Старий професор, бомж, поет –

Усі однакі.

Всі сваряться і дудлять мед –

Як гайдамаки.

 

А там, за вікнами, – вертеп,

Сніги і вітер.

Комусь же рай – не сад, а степ,

Не плід, а квіти.

 

Комусь набридли і війна,

Й кохання, й слава.

А тут – сьорбнеш собі вина –

І кучеряво...

 

Всі душі оптом продають,

Консерви рибні...

 

Труна й колиска,

Кров і ртуть

Стають подібні.

 

2.

 

Після п’янки душа боліла.

Слава слову – допомогло:

Вірш співався.

Вино тремтіло

Крізь містичне багряне скло.

 

Я від себе втікав у простір,

Я від себе втікав у час.

Я старався писати просто

І любив – як останній раз.

 

Мої вірші – різкі і ніжні –

Світ полюбить колись, десь там,

Де весна і війна не книжні,

Де усмішка – як в Бога шрам.

 

Де усе початково дивно:

Динозаври, вулкани, біль...

Мого предка печаль наївна,

Перший виклик своїй судьбі.

 

Ще щасливі дерева, звірі –

Вишня-мама і вовчик-брат,

По любові всім, і по вірі...

Й не придумано автомат.

 

Ще жують рожеваті соплі

Ті, хто бомбу шпурне на рай.

Прагматичним – мов цвіт картоплі –

Там також іще не пора.

 

А наразі я тут, на грані...

Ворожу на віках, дзвеню.

Світ в мені – наче Буг у крані...

 

І міщанський вазон герані

До життя повертає нюх.

 

ОСІННЬО-КОРЧМАРСЬКЕ

 

Вірш. Сивуха волинська. Осінь.

Голограмна вуаль світання.

«Гроші з неба» печаль приносять.

Гола липка жіночно-рання.

 

Бідачисько грає на дудці

Біля бару, що зветься «Соня»,

Де бандити за владу б’ються,

Спить шалава на підвіконні.

 

А поетик пацануватий

П’яним кайфом своїм прошитий.

Вже не хочеться працювати,

Й, прости Господи, навіть жити...

 

Чути пісню – свою, хорошу,

З неба падають гроші злоті,

Юна муза мені ворожить

По закону душі і плоті.

 

Каже те, що і сам я знаю:

Скоро буде болюче, біло...

Сиво молодість засинає,

Та й життя, наче піна, збігло.

 

А під снігом – немов під цвітом:

Трохи тепло і вічно трохи.

Вірш.

Кохання.

Ніхто не світить.

Самодури скрізь, скоморохи.

 

Але глянеш на пса-приблуду,

На голодну пташину сиву –

І життя вінегретне блюдо,

Гріх картати,

Беру щасливим...

Переглядів: 83 | Додав: Автор | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вітаю Вас Гість