Каталог файлів

Головна » Файли » Мої файли

Уривок із роману Ігоря Павлюка "Мезозой"
06.09.2010, 21:18

 

Ігор ПАВЛЮК

М Е З О З О Й

Роман

(Мезозой: Роман // Кур’єр Кривбасу. ― 2005. ― № № 191, 192, 193)

1. МІСТИЧНА ЗУСТРІЧ ІЗ КУЦЕМ

 – Просила тітка і я прошу... Дядьку, чи не прийшли б ви завтра... копати могилу для моєї мами?.. – просив, як ніби закликають на весілля, сімнадцятирічний хлопчина Андрій Наюк хлопів зі свого села Гондвана.

Але ніхто не згоджувався.

Міша Лєнин сказав, що в нього жінка «бремена», то не можна могилу копати... Ґєник Ґрухалюв – що слабий, Стьопа Гілишин, – що вже якраз на зараз у млині записаний на «очірідь»... Одне слово, виходило, що в селі всі каліки, нежонаті, «бремені» й дуже зайняті добуванням чи мелінням насущного... Тому жінку, вчительку початкових класів, яку всі любили й поважали за життя, здавалося, не хотіла приймати сира земля. Хоч бери і спалюй, як предки-язичники робили.

Жорстока упряж єдинобожжя породила у душах жителів Гондвани ще більше забобонів, міфів, аніж було богів, божків і божеств у міфології далеких предків.

Андрієва тітка – жінка з чоловічими очима, – яка вже давно жила в місті і майже не відчувала неписаних законів села, не здавалася:

– Не вірю, Андрію! Не вірю! Скажи, що могорич буде, як належить. Іди. Шукай. – Сама ж займалася суєтно-печальними похоронними церемоніями.

Перша вереснева вологість проймала все суще навколо, а зболену, шоковану душу просто згортала у надгусту сріблясту дірку – мов ядро атома урану.

Все лягало спати.

Наюкова мама спала на лаві у батьківській хаті вічним сном.

Наюк, народжений у селі, який сприймав майже усіх тут як свою родину, не знав, куди йти. «Самому викопати, чи що?» – вже подумалося йому. Він ще раз подивився на розмитий чорним вином ночі горизонт: погляд зачепився за динозавроподібну фігуру екскаватора між його селом Гондваною і сусідським – Лавренцією.

Але найдивнішим було те, що «динозавр» мультиплікаційно нахилявся донизу, наче їв... траву чи пив кров, адже через червономістичне органічне скло вмираюче-воскресаючого Сонця не розбереш – травоїдна чи плотоїдна та потвора.

Андрієве тіло потягнулося за його душею туди, у напрямку Лавренції, і непомітне для самого себе постало перед величезним екскаватором, на якому саморобною кирилицею писалося: «КАМАЦО».

Біля нього стояв молодий, років тридцяти, чоловік із справжньою величезною сигарою в зубах. Його білі рукавички, біла сорочка, червоний светр та білі шкарпетки з-під гостроносих туфель видавали чи то містечкового аристократа, чи то центрового піжона. Бракувало лише крилатого капелюха і білого шовкового шалика.

– Добривечір, – привітався Андрій.

– Привіт, – відповів піжон, оцінивши явлений із грубого вечірнього туману об’єкт. – Екскаваторник. – Сказав так, ніби то мало бути щось таке... «авангардист», «модерніст»...

– Копаєте?..

– Досліджуємо. Копаємо.

– Ну-ну. А що?..

– Твердь. Твердь. Труба – наше діло.

– Меліорація? Знову?..

– Ви що, не знаєте?

– Що?..

Екскаваторник ловко скочив у пащу «динозавра» і дістав звідси газету «Незалежність», де на першій сторінці під заголовком «Добра справа» містилася інформація: «Учора голова райдержадміністрації Микола Дремлюга підписав угоду з фірмою «Tigriss» (Тігріс) про газифікацію сіл Гондвана та Лавренція до вересня 2003 року. Із цієї нагоди відбулися урочистості в Палаці спорту. Усього в районі вже прокладено 700 кілометрів газопроводів, а природним газом користуються 77 населених пунктів».

– А маєш тобі! – прочитав замітку Наюк.

– О.

– А ви тут що, мозолитеся?..

– Не те слово. Вкалую.

Зовнішній вигляд екскаваторника, його манери аж ніяк не свідчили про те, що він природжений, пророблений і задавнений трудяга «біля землі», адже Наюк виріс із такими і чув їх своїм крилатим хребтом. І все-таки у цьому «чужому» було щось блискучо-безхитрісне, божевільно-блаженне, навіть кіношне, легкоманливе. Тому Андрієві не хотілося покидати дивного екскаваторника, а навпаки – потягнуло відкрити йому свою збідовану безсонну душу. Не для допомоги, навіть не для співчуття, а так якось – для провітрювання:

– А я оце маму хороню... – признався він. – Померла. Обійшов усе село. Всі зайняті... Блукаю ось.

– Біда, – споважнів аристократ. – Смерть рідних, найрідніших – то біда. І я тебе не розраджу. Якби була проблема: зі здоровям нелади – то легше, то проблема... Її вирішують. Все інше – то життя. Його живуть і бавляться ним, граються. А смерть – біда. Співчуваю. – Екскаваторник подав руку хлопцеві, несподівано міцно потиснув незграбно подану його... – Нема, кажеш, могилу кому викопати... Кх. А машина оця?.. – Поплескав екскаватора, як коня-динозавра, – нащо?

– Так...

– Ця японська техніка точна, як скальпель. Тобі навіть не доведеться лопатою підправляти. Хіба що для годиться... як для мами... Де будемо робити... яму?

Пропозиція була настільки несподіваною, діловою, що вся холодна грудка у горлі Андрія яко образа на все село, весь чорний світ, розтопився під великим телячим серцем-сонцем.

– Та там, на могилках... біля прадіда з прабабою, де вся наша родина. Недалеко звідси.

– Ну то поїхали. Сідай. Андрій заліз у «динозаврів» «живіт».

– Ми з переселенців по маминій лінії. Діди не хотіли, щоби їх тута ховали. Все надіялися повернутися додому, за Буг... до Бога. Не судилося... Поверталися Додому, де Дім пишеться з великої літери.

Наюк задумався. До своїх сімнадцяти років він уже пережив кілька бід – похоронів рідних йому по крові людей. Але цей був найжахливіший – похорон мами. Блідий і заціпенілий, сидів біля гордовитого зовні екскаваторника і дивився в далину, глибоку даль.

– А як... тебе звати? – несподівано для самого себе запитав хлопця.

– О... мене звати Феофан Куць.

– А мене – Андрій Наюк.

– На що?..

– На-юк. Фамілія така: На-юк. У нас тут багато людей на –ук-юк: Романюк, Глинюк, Петрук, Шевчук, Гнатюк, Павлюк... А я, ми просто – Наюк.

– Треба ж так.

«Динозавр» підходив уже до цвинтаря, і Андрій заметушився:

– Мої поховані вже скраю нових могилок, тому викопати буде просто, бо так би ж не поїхали через могили. От наліво, наліво трохи... он біля білого рушника на дідовому хресті.

– Бачу.

Куць кермував не зовсім впевнено, але обережно, тому сумніву не було, що своє діло він зробить. Потужний прожектор «Камацо», трохи поборовшись із повніючим Місяцем за владу на цвинтарі, намацав сивіючу від вечірньої роси траву і ніби заглибився у неї, ніби вже копав світлом. В обємній кабіні екскаватора заспівав комар і зразу ж безкровно затих.

– От він, твій хрест, – Куць націлив прожектор якраз на вишитий вітром і дощем рушник на могилі. Копати?

– Ага. Ось тут, – Андрій вискочив із Динозавра і почав розв’язувати той білий рушник із червоно-чорними краплями ниток на ньому.

– Нащо?! – крикнув Феофан.

– Буду ним мітити територію могили. – І зразу ж припав до землі. – Тут має бути... голо... початок… на схід сонця. – Почав притискати рушник грудочками землі.

– Відійди!

«Ложка» екскаватора завбільшки у ківш зоряної Великої Ведмедиці впала на землю і відкусила великий чорний, м’ясистий її шмат, зразу ж поклавши його збоку зі справді неслов’янською делікатністю, не почорнивши навіть рушничка.

– А видиш... – сам до себе сказав Наюк. – Глибока...

– Як тайна. Так за інструкцією газову трубу кладуть... – Куць. – А в довжину?..

– Мало... Мама маленька...

– Два метри буде. Вмикаю бортовий компютер. Він копає за параметрами із точністю до сантиметра.

Ківш знову скальпельно полоснув тіло матері-землі – аж застогнали кажани над цвинтарною сторожкою... ще раз, ще раз...

– О! – зойкнув Куць. – Стоп. Компютер показує, що там щось є... в землі. Шкода, в «Камацо» нашому секондхендівському вже не працює кінокамера на ковші.

Феофан зіскочив на землю і підійшов до свіжовиритої могили.

Андрій ще стояв на місці.

– А ну-но поглянь, – сказав Куць.

Наюк нахилився до землі і поклав на неї руки так, як кладуть руки на тісто сільські хазяйки.

– Щось є. Тверде...

– Дай-но і я подивлюся, – підійшов Аристократ. – Зараз дам тобі лопату. – Повернувшись, до екскаватора, приніс. – На, спробуй підважити.

Наюк взяв і звичними рухами, ніжно і сильно заворохав якимось довгим предметом, підважив його.

– А, то хрест! – доторкнувся до предмета вказівним пальчиком і зразу ж поплював на палець Куць. – А ну-но виймай його на волю.

Наюк узяв знахідку обома руками «за ноги» і потягнув на золотіючу траву, примовляючи:

– Важка, зараза... як оловяна... і розп’яття дивне якесь на ньому. Ніби пташка розп’ята, летюча.

Феофан підійшов до хреста, взяв у Андрія лопату й легесенько шкрябнув нею по руці розіп’ятого. Подряпина блиснула золото-кров’яною річечкою.

– Золото?.. – недовірливо глянув на Куця знизу вверх Наюк.

– Золото, – із впевненістю знавця-золотостарателя сказав Куць. – І дивлячись на фігуру, продовжив: – Але це не Христос, це не Христос... А ну покрути, переверни... – Наюк покрутив. – Це, по-моєму, Перун... Так-так... Це – розіпятий Перун. Мистецький твір. Десь має бути авторське клеймо, дата. Ану пошукай.

– Андрій при місячно-прожекторному світлі доочистив розпяття від піщаної землі й уважно обмацував його руками.

– Знизу дивися, біля ніг, – підказував Екскаваторник.

– О, намацав! – скрикнув-зітхнув Андрій. Во. Що тут пише? «Ви-ди-бай, Бо-же». І дві великі літери «ХР»...

– А дата, дата є?..

– Нема.

– Претензія на позачасовість, безсмертя...

– І що тепер робити? – наївно запитав Наюк.

– Як думаєш?..

– Є кілька варіянтів.

– Правильно. Але два варіята. Хоч один...

– Віддати на церкву.

– Хах, – дивним (до себе) сміхом відповів Куць. – Яка ж христова церква це богохульство візьме? Перун на хресті!

– А як ти знаєш, що це Перун?

– Так от же на вінку терновому написано!..

– Хи, а я й не бачу... Думаю, щось він дуже на мого дядька Антона похожий.

– Якщо нам потрібні гроші (а по тобі видно, що потрібні), ми, партнери, можемо продати розпяття: а – як золото, бе – як золотий твір мистецтва. Другий варіант у десятки, може, сотні разів більш наваристий... Беруся знайти покупця. Гроші – наполовину. По руках. – І Феофан Куць простягнув білу, витончену руку сільському хлопцеві.

– Добре. Але мені вже пора додому. Мама... Слухай, може, й ти пішов би?..

– А розпяття?

– Сховаємо, десь тут, у екскаваторі твоєму...

– Це не мій екскаватор... Це, тут – моя земля. Крім цвинтарної.

– А екскаватор чий же?

– Люліка і Буліка. Вони торгують закордонним секондхендом. О закордон! – мрія про загробне життя... Хочеш, я тебе потім із ними познайомлю?..

– Але ж це земля колгоспна... – здивувався Наюк.

– Була колись, до розвалу Імперії, а тепер купив її я, а там, далі... землю купив американець один, а ще далі – німець... Через підставних осіб, звичайно, бо ж іноземцям купувати землю ще наш закон не дозволяє...

– А чого ж вона пустирищем лежить?.. Неорана...

– Так її ж екскаватор виоре. Тут же газ буде йти!

– Ну...

– Нащо мені сіяти і жати? За транзит газу грошей буде більше, ніж за всі редьки, гречки, пшениці, які тут виростуть. І затрат ніяких... А може, ще свій газ тут геологи знайдуть?.. Мають приїхати.

– А... А що ж ти тут робиш?

– Вже нічого. – Куць дістав мобільний телефон, набрав номер і відмінив машину, яка їхала забрати його. – Мали приїхати геологи... Але ж словянське слово... ліричне. Люлік і Булік завтра ввечері ще техніку деяку підгонять. Газовики прибудуть.

– Це ж і наше село можна загазувати! – вигукнув Наюк.

– І ваше, і Лавренцію, і подальші села, через які, біля яких проходитиме газопровід.

– Але... мені здається, що екскаватор стоїть ближче до Лавренції, ніж до Гондвани...

– Не знаю... Яке село більше заплатить, до того й ближче копатимемо, бо ж трỳби до кожної хати від магістральної трубú кожна хата вже сама буде доточувати, як паразіти до крові.

– О, то ви вже по блату проведіть ближче до Гондвани!

– Поговоримо про це пізніше. Давай докопаємо яму, заховаємо розпяття і...

– Йдемо до нас... на похорон.

– Слухай ще, твій батько?..

– Я його не памятаю. Він загинув у Афганістані...

Несподівані знайомі докопали з допомогою бортового комп’ютера яму, заховали під сидіння екскаватора Розп’яття, ключ від якого Куць повісив собі на шию, і мовчки пішли у Гондвану.


Категорія: Мої файли | Додав: Автор
Переглядів: 485 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вітаю Вас Гість