Каталог файлів

Головна » Файли » Мої файли

СОНЯЧНО-ЗОРЯНЕ СКЛО ІВАНА СКОЛОЗДРИ
[ Викачати з сервера (190.2 Kb) ] 14.05.2018, 20:55

Вперше зачарувався творчістю Івана Миколайовича Сколоздри, коли мені до рук потрапив альбом «Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть: Світ очима нар. митців. – К.: Мистецтво, 1991. – 304 с.», де Він широко презентований.

Подумки сердечно припасовував картини незвичайного, дивовижного Майстра, серед яких «Несе Галя воду», «Радуйся, земле!», «Скасування кріпацтва», «На оновленій землі», «Лукаш і Мавка», «Чумацький шлях», «Пам’яті січовиків», «Козацькі забави», «Весна, весна, весна...», «Весілля», до своїх майбутніх книг віршів. Все мені в його творчості подобалося, все світиться таємниче відкритою радістю Буття, суголосного із чимось генетично сокровенним, кровним.

Дізнався, що з ним давно знається мій давній приятель, відомий поет Богдан Чепурко. Попросив його супроводити мене до Івана Сколоздри, до якого зі Львова їхати не так і далеко. Пан Богдан легко і щиро згодився.

Скажу наперед, що день проведений у товаристві із сивим Майстром, який тільки-но повернувся з лікарні, однозначно із тих, які назву знаковими у своєму житті.

 

«...Майстер народної творчості Іван Миколайович Сколоздра народився 1934 року і живе досі в селі Розвадові Миколаївського району Львівської області, на березі річки Дністер.

Спочатку творив як скульптор.

До живопису на склі звернувся наприкінці сімдесятих років. На сьогодні Він єдиний непрофесійний художник, який відроджує і продовжує традиційний у минулому вид народного мистецтва. У 1983 році відбулися дві персональні виставки художника у Києві та у Львові», – читаю у різних біо-бібліографічних джерелах.

 

Біля звичайного сільського обійстя Господаря – яблуні із червоно-білими плодами, ним творені скульптури...

На стінах веранди Його картини та Його ікони.

 

Протягом всієї зустрічі із Майстром він постійно наспівував щось собі, то сумне, то жартівливе – риса, яка для мене апріорі свідчить про потужну ніжність, художність натури. У самому прізвищі – Сколоздра – є щось скляне, кришталеве, прозоре, козацьке, вічне. На ранішніх фотографіях пана Івана перед нами постає направду ставний здоровий козарлюга із добрим і простим лицем.

Заходимо, вітаємось.

Зразу ж відчутно, що господар щиро радий несподіваним гостям.

Знайомимось. Богдан Чепурко рекомендує мене як поета.

Сідаємо за стіл у центрі кімнати з бібліотекою.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Я би хотів настроїтись... що ви мене будете питати... а що я буду говорити, як нема що сказати?

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Не бійся, не бійся, то він тобі в душу не лізе, просто побесідуємо...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. А ви знаєте, я сьогодні... а воно, кажись, робе... (Про увімкнений диктофон).

 

ІГОР ПАВЛЮК. А де у вас можна води напитися?

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Та ось стоїть (показує на мінеральну).

 

ІГОР ПАВЛЮК. Та ні, я хочу з криниці...

 

Брат Івана Сколоздри (пан Роман) приносить із криниці відро води. П’ємо. Мені подобається. Ми дістали хліб, вино, цукерки... На жаль, пан Іван уже не міг з нами випити, хоч, як розповів мені пан Богдан, раніше б від чарки не відмовився і в самого завжди водилася пляшчина. Тепер не було... біля ліжка стояли ліки.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Шкода плівки.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Зовсім не шкода.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Але я, знаєте, жартую, жартую, а вже здоров’ячко падає... Їсти можу лише капусту, όгірок, а все інше не для мене, та й не для нашого клімату.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Але дух у вас міцний і здоровий,, значить і тіло здорове...

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. То ти тепер що згадуєш – дитинство, юність... Давай далі...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Я десь там служив, де, казали, радіація, то воно подіяло на мене... 56-й, 53-й роки не знали, що то таке.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Радіація...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Тішилися і гладили... кохана. А кохана ось вона яка. Рана... а тепер я нікому не потрібен. Тебе знать не знають. Вам добре, але якби ви просиділи так, як я учора і сьогодні... читати неохота. Я раніше любив поезію. Особенно Вінграновського. Ліни Костенко я не знайшов уже в себе. Доки я був у лікарні, у мене багато украли із українського, мистецької книги дуже багато нема, дивлюся. «Жизнь нє міла, і нє годітся нікуда»... (Наспівує). То у Львові заводиться якийсь живописець на шклі?

 

ІГОР ПАВЛЮК. Хто там у нас малює? Василь Семенюк?

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Ну, так! Все те, що було. Чогось такого унікального нема. Але є талановиті хлопці...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Є цікаві.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Але ж я кажу, твого рівня нема.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. То я вирвався вперед і побіг (по-дитячому, бадьоро). То і представте собі, як я мав нагоду чути від мистецтвознавців, що чехи, румуни, словаки, білоруси... ні, білоруси нє... Вони малювали споконвіку по колу... і тут який-то Іван із села вирвавсє – і крутився-крутився, і викрутився і побіг дальше, а вони... якби Львів дійсно зробив музей Сколоздри, це би було щось надзвичайне, тому що у тих республіках нічого подібного немає. Я так сьогодні дививсє, ви знаєте, так дививсє – і просто чудо, ви розумієте, як прекрасно... яку треба мати фантазію людську, щоби зв’язувати в одно український фольклор.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Язичеське та християнське...

 

Іван Сколоздра, як дитина, тішиться, безпосередньо хвалиться-гордиться своїми роботами, демонструючи їх просто із альбому, то зі світлим лукавством провокуючи нас словами: «А воно комусь потрібне?», то з гідністю Майстра даючи нам зрозуміти, що ця неповторність навіки...

Мені ж подобається все, що він намалював, адже завжди сприймаю митця і йог світ у гармонійній цілісності. Не люблю критикувати щось одне в ньому і возносити інше. Таким чином із живого дерева легко зробити гладеньку (досконалу) колоду...

Пан Іван показує нам свої «персидські мініатюри», тонку роботу і велику фантазію якої людині із відкритим для краси серцем не оцінити неможливо.

Пан Роман приносить «кулішки», я розливаю вино, і ми п’ємо за здоров’я Івана Сколоздри.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Приїхали гості. А то був навіть і якийсь поляк. Я йому деякі картини показав. Він побачив оцю картину – «Українська серенада» – і вхопився за руку: я не віддаю. Скільки? Скільки? Я кажу: п’ять пальців, шосту долоню.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Ти передав її до музею?

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Так, там до музею є... Знаєте, коли виставка була в музеї Леніна, і вот почалося, я обходив той музей Леніна кругом, подивився. На початку експозиції писало: «Експонати не продаються і не даруються». І видно якийсь комуністичний працівник, ви розумієте, зауваживши мене, який стояв до нього плечима, кричить (щоби я чув): «Как ето пенсіонєр!.. он должен раздавать, кому нравітся!». Я думаю «па-па-па» – пішов собі від нього, що йому пояснювати?.. За деякі картини тоді давали півтори тисячі. Я не міг продати ні за які гроші, бо колекція була би неповна. (Після довгої паузи). Але навіть у сні не бачив, щоби я нині гості мав... довгий час до мене уже ніхто не приїжджав.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Я був на селах. Тепер маю туди частіше їздити.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Мені зараз нібито малювати неохота. Але йду, зобачу деталь – і фантазія намотує, намотує... намотує...

 

Богдан Чепурко просить Івана Сколоздру наговорити на магнітофон в самоті історію свого життя, кохання. Художник погоджується. Каже, що лягає на канапу – і починає наговорювати.

Художник відмовляється їсти навіть цукерки, які ми привезли із собою. Жарти у нього фольклорні: «Як та казала: я не їла, не пила, а ходжу як пукавка»...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Мені так раз приснило, що я страшно хотів пити... Не лакомся, Грицю, на дурницю, бо дурниця боком лізе. ...Уже становиться мнє лєгшє. Я тєбя безумно так люблю (наспівує).

 

Фотографую Івана Сколоздру, фотографуємося з ним.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. О то буде, напевно, якийсь шедевр (іронічно коментує фотографування його). А навіщо Вам ті фотографії?

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. То ніхто не знає. Бог знає.

 

Майстер наспівує щось собі... Хоча не знаю, чи чує сам те, що наспівує, адже після останньої операції різко погіршився його слух.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА (зі світлою іронією). Я чув, що у Львові вже не п’ють горілки.

 

ІГОР ПАВЛЮК. А що ж – їдять?.. Якраз горілку і п’ють, бо добрий коньяк дорогий, а вино добре лише домашнє.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Ми й для Тебе взяли, але як ти не хочеш...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Слухайте, як я вчився шостий рік, то валялися по вулицях. А ото зараз був у лікарні і не видив, щоби валялися.

 

Іван Сколоздра далі собі наспівує щось, жартує.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Пан Богдан добре написав про Вас у Львівській газеті. Я в Інтернеті читав.

 

Я попросив дозволу використати деякі твори пана Івана для оформлення своєї поетичної книжки. Він дає дозвіл.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Колись тут була весела жиця, Боже, Боже...

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. На вибори підете?

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Аякже... а цікаво, чи тепер пишуть великі поеми.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Я пишу. Драматизовані поеми, а також для дітей, як кажуть, середнього шкільного віку, написав поеми ліричні.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. А я пишу віршовану казку для свого внука. Йому рік. Вона може розростися у велику книжку. Там пригод – море. Там такі розділи, наприклад: пригода на річці Тайна, Війна з гадами.

 

Іван Сколоздра розмірковує про політику. Запитує, де поховали народного артиста України Мацялко, чи на алеї слави Личаківського цвинтаря, де похована галицька інтелігенція, де Білозір, роман Федорів...

Жартуємо про молодих дружин старших митців: чи добре це для здоров’я, чи, навпаки, – шкідливо.

Прийшов ще один брат пана Івана – Михайло. Він так, як і всі Сколоздри, добре складений, енергійний, ділова хватка очевидно у нього домінує над мистецькою, тоді коли в Івана – навпаки...

 

ІГОР ПАВЛЮК. Ми втомимо пана Івана...

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Цікаво мені знайти книжечку тоненьку однієї поетеси, де є вірш про мене, мені дуже подобається. Розповідає про те, як у нього вкрали слухавки. «Тому краще для мене нічого не чути, ніж дурниці»...

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Так куди ж Ти , Іване, прийшов? Куди йдеш? Що видиш тут і там?. Чи живе ще Твоя сусідка стара?.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Живе, живе...

 

Прийшла племінниця пана Івана – пана Люба – та Його старший брат Роман. Вітаються: «Слава Ісусу Христу». Допомагаємо Майстрові піднятися. Вони мусять вирішувати якісь свої сімейні спільні справи.

Пан Роман розповідає нам цікаві речі із їхнього спільного дитинства.

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Іван ще з самого дитинства був не такий, як ми всі. Нас було штири хлопці, дві дівчини. Один із двадцять дев’ятого року, вже погиб... За Польщі наш тато був затятим мисливцем, сильним стрілком... У нас постійно, постійно були рушниці. Я теж став мисливцем. Дичина у нас в хаті не переводилася. Ми росли крепкими, бо дичина має такі калорії, що ніяке м’ясо таких немає. Мого тато у Розвадові отут-во був двадцять п’ять років війтом. Мав свій пістолєт і арешт... всьо-всьо... тато перфект знав німецьку мову. За німців з нашої хати три брати були січовими стрільцями.

 

ІГОР ПАВЛЮК. А мама ваша звідки? Тутейша?..

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Мама десь так кілометрів двадцять п’ять звідси народилася.

 

ІГОР ПАВЛЮК. То де у вас такий Іван взявся?

 

РОМАН СКОЛОЗДРА.А Івана пам’ятаю, як він ще в колисці гойдатися любив. Потім ліпив із хліба всяких коників. Не любив дитячих компаній. Любив самоту. В селі то було дивно. Від господарки він був далекий...

 

ІГОР ПАВЛЮК. Так і про Шевченка сказав тато, що йому з хазяйства нічого не треба... А вас в родині були ще художники?

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Не пам’ятаю.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. В Івана є легенда, що Ваші предки прийшли сюди із Запорізької Січі, того Івана прозивали в селі козаком. Мовляв, один із козаків Богдана Хмельницького був поранений – і його тут, в Розвадові, залишили лікуватися. Він одужав, оженився, дістав за військові заслуги чимало поля, розхазяйнувався. Т й Сагайдачний звідси. Адже запорозьке козацтво творилося не лише на сході України, а й із наших людей.

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Не знаю, чи з Запоріжжя, але що наш предок прийшов сюди із Дону – то, кажуть, правда. Прийшов сюди, осівся... Він був рибак, охотник... Тут були коні, бджоли, і ябка йшли пізніше у Відень... Три з половиною гектари землі. А потім прийшла совєтська імперія – і все загорнула, навіть дичини і риби не стало. Знищила всьо. І газ забрала. Геть усе...

 

ІГОР ПАВЛЮК. А зараз рушницю маєте?

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Аякже! Я з нею родився.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. У Верховинському районі – то високо в Карпатах, я знав такого ватага Ватаманюка. Ватаманюк, Ватаманюк – атаман. То він складав антирадянські коломийки. І дозволив мені записати ще в радянські часи.

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Але ж то придиралися.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Але ж я не давав читати, слухати. Я то зберігав удома. Але він зі мною так довірливо жартував. Каже: Богдане, я тобі дістану кремінний пістоль Довбуша, але ти мені дістань автомат Калашнікова. То, розумієш, гори... і звіра можна зустріти, і погану людину. То як Ви все-таки дивилися на Івана. Цікава дитина... трохи сторонився інших...

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Він, я вже казав, до компанії не дуже... він собі жив тим духом...

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Ну а як то було реально? Ось він уже дорослий, але не жениться... У нього була, знаю, якась любовна історія...

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Він не женився, бо ніяка жінка не дала б йому то зробити, що він зробив за своє життя. Ми з дому всі повступалися, і я йому все у батьківській хаті лишив ще й примурував для картин отутво. Собі побудував хату. Вчив свою доньку в медінституті, хоча тяжко тоді було. Вчителькою вона бути не хотіла, а тільки дєтским врачом. І вона вийшла. І тепер мені вдома не закривається хата... йдуть із дитиськами.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. А от на Івана як Ви дивилися збоку? Що з того буде?..

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Ми йому просто не мішали. Всі вступилися, а його лишили тут. Ми вже знали, відчували, що такі люди не женяться, що він задуманий для іншого. До нього пізніше одна жінка з Америки приїжджала, кликала його із собою. Казала, їдемо, там ніц не будеш робив, тільки будеш малював, а він не поїхав! Каже, йому добре саме тут. Каже, не лишу тут ні картин, нічого... і не поїхав. І давай йому що хоч – золото, срібло, він не поїде.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. А вже коли прийшли успіхи – то вже як до нього тоді ставилися?

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. А було по-різному. Були такі, що сміялися з него.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. Що він був дивак?..

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Так.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Я сам виріс в селі, уявляю як ставляться до не таких, як усі...

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Іван що задумав, те зробив. Ніхто йому не мішав. Жив за принципом: не чіпайте мене і я не буду вас. Вільним. На п’янки він не ходив. Він задоволений був своєю роботою – і все.

 

ІГОР ПАВЛЮК. А за що він жив?

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Він робив. То кіномеханіком робив, то господарка була, коли ще батьки жили. Тут і поросята були. Мене тягне сюди, бо то наше гніздо... А потім у Івана друзєй появилося! З усіх усюд почали їхати. Бо він спочатку і ліпив, і випалював на кахельному заводі, і малював. Завів таку бібліотеку тут, що ніхто не мав. Де зараз ті книжки подівалися – не знаю.

 

Дивлюся родинні фотографії і роблю висновок, що зовні ще молодший Іван Сколоздра дуже подібний на Миколу Вінграновського. Богдан Чепурко погоджується, захоплений таким моїм відкриттям: «Я це відкрив для себе років десять тому!».

 

ІГОР ПАВЛЮК. А зараз як – панові Іванові по-людськи не шкода, що він усе життя віддав своїм дітям-картинам?

 

РОМАН СКОЛОЗДРА. Він по-іншому не міг. Він прагнув до волі. Мусив жити так.

 

БОГДАН ЧЕПУРКО. То була Божа воля. Він вибрав такий шлях, розумієте, дивний на перший погляд. За все двадцяте століття маємо три народних художника: це Катерина Білокур, Марія Приймаченко, які вже померли, Іван третій.

 

ІГОР ПАВЛЮК. Такі люди задумані... щоби покращити, удосконалити природу.

 

Прийшов пан Іван. Бережно показує та коментує свої картини із альбомів. Так направду «хваляться» своїми гідними дітьми, просто дітьми: «То гуцульська пара, то квіти, козаки... а то Америка зробила із цієї картини рекламу на свої весілля!.. А з отієї картини, мені казали, можна зробити дві, а я кажу, що мені подобається саме так, коли одні на небі працюють, а інші на землі (показує картину «Слава не вмре, не поляже»). Окремі «діти» в пана Івана улюбленці. Він пам’ятає, де його кожна картина знаходиться. І з душевною прикрістю згадує тих власників своїх «дітей», які не дозволяли йому іноді приходити, щоби подивитися «на свою дитину».

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Такі художники як Катерина Білокур приходять на Землю, може, раз на століття. Вона не могла, наприклад, в Англії народитися. Вона мусіла пройти тернистий шлях, щоби зрозуміти суть мистецтва і жити просто таким життям, яке вона вообразила собі з дитинства. Приймаченко зовсім інша. Ви знаєте, це справді феномен. Як вона казала: я от сиджу, нахмурилася, і виджу, як на землі то той вовк чи інша велика звірина являється. То змальовувала, потім фантазія росте – то унікальна річ! Я чув, що в Ленінграді чи в Києві приставляють такий апарат до її картини і не можуть зняти копію...

 

ІГОР ПАВЛЮК. Пане Іване, з Ваших робіт теж копії ніхто від руки не зніме!.. А не шкодуєте, що зараз розсталися майже з усіма своїми картинами.

 

ІВАН СКОЛОЗДРА. Нє. Загалом я радий, що віддав свої картини до Львова.

 

Я тим часом роздивляюся інтерв’ю з Іваном Сколоздрою дослідника Олександра Міловського у книзі «Народные промыслы. Встречи с самобытными мастерами. М.: Мысль, 1994. – 398 с.».

Художник зауважує, питає: «Ну як, інтересно пише?»

Погоджуюся, що інтерв’ю цікаве. Особливо історія про картини пана Івана і про котів...

Сміється з нас, що «три хлопа бутилку вина не випили», жартує, що збирається їхати в Італію – «на сонце, на пісні, на танці»... мовляв, «Італія прекрасна. Мені подобається, які вони фільми ставили!».

 

На прощання Майстер подарував мені альбом з автографом «Іван Сколоздра. Малярство на склі» із вступним віршем Богдана Стельмаха та люблячими передмовами Василя Отковича і Тетяни Марченко-Пошивайло, яка, зокрема, цитує слова самого Майстра: «Я віддав усього себе тим картинам. Потрібно було народити дітей, мати онуків, милуватися ними, дати їм освіту... Я цього не зазнав.», «Ніхто не збирався у мене вчитися, та й сам я не хотів, щоб хтось пройшов моєю стежиною, бо вона занадто сумна. Стежина ця вузька, слизька і терниста...».

 

Дату під своїм автографом «З повагою автор» Іван Сколоздра написав так: «3. 08. 2008», хоча насправді був лише 2007 рік...

Записав розмову Ігор Павлюк

Сонячно-зоряне скло Івана Сколоздри: Інтерв’ю із народним художником України Іваном Сколоздрою // Слово Просвіти. – 2007. – 4-10 жовт.

 

Категорія: Мої файли | Додав: Автор
Переглядів: 38 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вітаю Вас Гість