Каталог файлів

Головна » Файли » Мої файли

Дмитро Дроздовський. Модерна сповідь язичника
22.08.2010, 01:08

Я — сільський донжуан — 

Йду до рук командирових.

Від бездолля співав на асфальті про все.

Відіснились мені і луги із коровами,

Й сонми кліток камінних — міських осель

                                            Ігор Павлюк. 


Ігор Павлюк — поет, який втілює життєві принципи Франсуа Війона, а разом із тим і філософську позицію Сергія Єсеніна. 

 

Усе було б добре.

Усе було б, друже, добре.

Але заважала триклята ота душа…


Іще не зима.

Іще тільки мла —

Як в домрі.

Ми їдем в село.

Назустріч летить лоша. 

<…>

Так ось воно Щастя:

Лоша цілувати в гриву.

І падати болем 

В такий же, як ми, полин!..

 

Саме Ігор Павлюк, як ніхто інший, постає медіатором у руслі новітньої української поезії; він встановлює природні естетичні зв’язки з поезією своїх попередників — сімдесятників, шістдесятників, пражан… В його віршах меншою мірою представлено експериментаторство форми, натомість маємо цілковите розкошування думкою. 

Чеслав Мілош якось припустив, що митців-поетів можна поділити на конструктивістів і авангардистів, тобто тих, хто працює з образною думкою, і тих, хто передовсім прагне створити нову будівлю, переінакшуючи каркас попередників. Павлюк не прагне до епатажу, його вірші — новаторські і класичні водночас, позаяк у них немає оголеного прагнення до естетичного шокування, натомість маємо і класичну силабо-тоніку, і верлібри, і атональну поезію… 

Мені золоте вже це срібло останнього снігу.

Мені вже струною ця скіфська різка тятива.

Як вовк вересневий, линяє Дніпро міднокригий, 

І вирію хочуть глибокі гортанні слова.


Все це засвідчує, що в українській літературі модернізм і досі активно присутній, що стильові пошуки початку ХХ століття знаходять своїх апологетів і сьогодні. І це, по-моєму, нормально. Звичайно, не йдеться про пряме наслідування/копіювання «літературних батьків», радше маємо відлуння голосів-попередників, яке утривалює цю поезію в часі. Зокрема, всі ці риси можемо знайти в поезії з нової збірки Ігоря, що має назву «Стратосфера». 

Ігор Павлюк — «поет Дому». Оселя в цьому разі постає архетипним утворенням; це образ універсальний, який у творчості Павлюка набуває специфічних ознак. Дім — це і пам'ять, і Україна, і своє «оголене серце», й історія, і родина, й поезія. В цій творчості ми відчуваємо активну авторську позицію, що виростає з педальованого й гіпертрофованого образу Поета. В чомусь у цій інтенції Ігор Павлюк наближається до романтиків, хоча не завжди Поет — це суто романтичний образ. Поет для Ігоря Павлюка — передовсім деміург, якого вивели на авансцену не лише європейські романтики, а який генетично споріднений із постаттю античного жерця. Поет має здатність промовляти Істину й віщувати майбутнє. Так, категорія істинного присутня в цій поезія: як можуть бути не істинними почуття, пов’язані з відходом близької людини, з почуттям кохання і смерті? 

На фоні епохи,

Що темна, немов зіниця,

Всі люди світліють, святіють,

Пливуть на Той світ.

І морщаться зорі, як сльози,

Як новонароджених лиця.

І ділиться серце 

На Захід і Схід.

В цьому криється верховенство Поета — в царстві Духу він є володарем, позаяк у одній руці тримає скіпетр Часу, а в другій — магічний жезл Простору. І ця поезія сьогодні не видається старомодною чи не цікавою. Просто таке поетичне слово містить у собі основне — поетично-емоційне переживання, авторське ліричне «Я». Це в ХІХ—ХХ століттях поезія почала вбирати в себе елементи інших художніх систем (передовсім наративних). Але від античності, через середньовіччя, ренесанс і бароко поезія була простором особистісного ставлення до світу — іронічного, жартівливого, філософсько-песимістичного. 

П’ю.

Відводжу душу у бешкетах.

Піснею минуле ворушу.

Ще на цьому, цьому боці Лети

Йду в село, сумну траву кошу.

Вона була ірраціональною альтернативою реальності (відбитій, зокрема, в прозі). І лише сьогодні, вже знаючи про теорію супер-струн, ми доходимо висновку, що закони поезії не «ілюзорні», що вона відображає насправді функцію свідомості, яка має зовсім інше підґрунтя, ніж свідомість прозового тексту. В поезія часових вимірів може бути кілька, людина може подорожувати в часі власного існування, гортаючи сторінки життя. 

Павлюк — не Аполлінер, але він передовсім український Війон і новий Лазар Баранович. Кожен його вірш має два плани: зоровий малюнок обов’язково поєднано із малюнком психологічним. Коли читаєш ці вірші, то зіставляєш ситуації із власним досвідом і погоджуєшся, що ця поезія — гранично точна в передачі емоційності, природної психологічної чуттєвості. Часом Павлюк усе ж таки вдається до поєднання різних тональних малюнків, різних метричних моделей у одному вірші, який набуває в такий спосіб особливої модерної епічності. 

Разом із тим, це поезія, вкорінена у простір природи. Світ стихій для поета-деміурга-жерця — природне середовище. 

А тут, у траві,

Сивій від старості і від морозу,

Хочеться ласки.

Хочеться ласки

Вітру, вогню, води…


Ігор Павлюк витворює особливий ритуально-міфологічний простір. Зокрема, у «Стратосфері» маємо символічний поділ поетичної збірки на сім підрозділів-циклів: «Оселя», «Введення в таїнство», «Вільні падіння», «Осінь в метро», «Постаті», «Безконечний шлях» і «Пора». У середині деяких розділів маємо ще дрібніший поділ. Проте навіть перераховані назви говорять самі за себе: поезія орієнтується на чаклунську практику, вона потребує особливого семіотичного коду для дешифрування. 

Поезія Ігоря Павлюка у «Стратосфері» пропонує читачеві особливий ключ для входження через небесні врата. Проте вхід через небесну браму починається саме в «Оселі». Назва збірки — «Стратосфера» — вже має два можливих потрактування. Саме тут розміщено озоновий шар, який символічно асоціюється з Поезією (можна пригадати збірку віршів Олекси Різниченка, що мала назву «Озон»; цей образ також часто трапляється у творчості поетів-шістдесятників). З другого боку, «стратос» із давньогрецької — військо. Отже, через первісне етимологічне значення слово співвідноситься зі словом «страта», «страчувати», «самострата». На ці значення вказано в анотації до збірки. Отже, Поет — це той, хто спалює себе на сакральному вогнищі. Але разом із тим вогонь — це те, що очищує і захищає людину від небезпеки (як зазначає Ґ. Башляр). Український поет — це «воїн-характерник» (цитую анотацію). В цьому реалізовано зв’язок поезії Ігоря Павлюка з поезією Шевченка («Я на сторожі коло них поставлю Слово…»), Франка, Лесі Українки («Слово, моя ти єдиная зброє…»), пражан, зокрема Олени Теліги, Євгена Маланюка, Юрія Липи та інших. 

Базарна вітчизна —

Як баба стара, ще дівка…

Мов заміж виходить 

Свідома усся така!..

<…>

Всі у безсмертя граються з кров’ю і злотом. 

Яйця зозуля кладе в часовий пісок.

І — як дірка озонова над льодяним болотом —

Світить журба з кісток. 


Ігор Павлюк оголює те, до чого обережно підходять теперішні філософи, психологи та культурологи. Це проблема людської самотності в багатовимірному світі. Життя все більше уподібнюється існуванню. Передовсім тому, що людина, отримавши потенційно необмежену свободу, втратила відчуття вкоріненості. Чи можна мати коріння в мультикультурному світі, в якому тепер громадянами столиць колишніх імперій у своїй більшості є вихідці з колишніх колоній? Зруйнування моделі «центр-маргінес» призвело до психологічних руйнацій у інших площинах: «Бог-людина», «діти-батьки». Змінюється «формат життя»: тепер навіть для декого небесні простори виконують функцію рідної оселі. Деякі люди проводять значну частину життя в перельотах між континентами. Для них час — це спроба зробити якомога більше справ. Але чи мають ці справи епістемологічну цінність? Що залишиться у дні прийдешньому — сотні тисяч меґабіт інформації, в яких буде закарбовано суєтне життя нашого часу?

Може, всі мої вірші — 

Модерна сповідь язичника

Над рікою, що довга — 

Мов пісня собача вночі. 

<…>

…Мені ж

Як людині

Людно — 

Але нелюдяно

Тут.

Поезія І. Павлюка певною мірою не сучасна — це ж бо не вірші Сергія Жадана. В них іронія не переходить у єдиноможливу психологічну форму існування. В нашому соціокультурному вимірі іронія вже давно уподібнилась до цинізму. Ще Блок майже сто років тому застерігав, що іронія — перший крок до спотворення пам’яті сердець, до омертвіння матерії людської думки. Читаючи сучасну поезію, часто хапаєш себе на думці, що ця поезія — миттєва. Не хочу видаватись ментором, але вона — ніби сучасний молодий актор, який грає в п’єсах Шекспіра: маючи потужну мускулатуру, він здатен утримати на собі глядацьку увагу протягом кількох хвилин через фізичну форму. Але що далі? Немає ані сценічного мовлення, ледь чутно, що промовляється зі сцени, немає також потужної думки, здатної повести за собою… Шекспір нашого часу — це чорношкіра дівчина нетрадиційної сексуальної орієнтації, яка не вміє писати і спілкується жаргоном Еллочки з безсмертного роману Ільфа і Петрова. Але яка знає, що таке Інтернет, яка вдягається у джинси і читає «джинсу». Поезія Ігоря Павлюка — антисучасна, антиурбаністична, а тому й сучасна по-своєму. 

Сільський філософ 

Не знає Нáщо,

Та знає Як в світі жити,

Щоби ні воєн, ні битв…

Не було нічого.

Щоби сидіти у травах високих

І в даль дивитись —

А раптом, а раптом

В очах коханих

Побачиш очі

Простого Бога. 


Коли щось видається старомодним, то це не означає, що цей феномен випав із осі нашого часу. Просто, можливо, настає момент, коли маємо повернутися в минуле, бо здобутки теперішнього заводять нас у глухий кут. Доба постмодерну — це час анти-махновщини (а стихія махновської анархії — постійний топос у поезії Павлюка). Махновщина — це свобода, яка оцінюється смертю. 

Давно це все було.

Часи змінили «власть».

Анархія…

На жаль, махновщини немає... 


Все, що візьмеш, — твоє.

Ніхто нічо не дасть.

Погано.

Та поет у себе не стріляє.

Так, із сучасної точки зору це маргінальна поведінка, спричинена психічними захворюваннями. Поезія — це завжди вияв ліричного «Я», що не вкладається у свій простір і час. Та в нашу добу поривання за рамки, дерзання — це вже «розлад», «діагноз». 

На усю печаль розгуляюся.

Наламаю «по п’яні» дров.

Он берези до рік згинаються,

Мов побачили власну кров.

Натомість постмодерний світ — це простір транквільності через забезпеченість базових функцій людини. Постмодерна естетика — переосмислення культури рококо в кризовий повоєнний час ХХ століття, коли людина фізично і психічно не могла б пережити Третьої світової. З цього виникає капіталістичне підґрунтя для постмодерну. Все решта — змагання за життя, боротьба з несправедливістю (соціальною, онтологічною) — відсувається на маргінес. Так, вісімдесятники чинять опір шістдесятникам: культура тотального задоволення протистоїть культурі боротьби з вітряками (на думку вісімдесятників). Але навіть американські бітники — від Фарлінґетті до Керуака — це покоління, яке шукає нових форм свободи, реалізуючи модерністські інтенції. Постмодерна філософія створює вільну людину, але неприродно вільну. З цього виникає іронія як можливість зруйнувати етичний форпост своїх прив’язаностей (до родини, землі, культури, мови). 

Для Ігоря Павлюка концепт «оселі» — визначальний. Ця оселя антиурбаністична, але трансцендентна. В ній також є місце для іронії, але це іронія, яка, ламаючи, створює. Позаяк вона розхитує в нашому сприйнятті усталені норми «пофігізму», до яких звикнути значно легше. Але в наших умовах такий «пофігізм» — можливість «докотити Україну до самого краю». 

…І ця за гроші куплена свобода.

І ця краса без істини й добра. 


І — допотопне відчуття народу

Над берегами

Кровного

Дніпра.

Заклики до порятунку себе і своєї землі в поезії Павлюка не варто сприймати як шістдесятницький гуманістичний атавізм, а радше, як альтернативну форму поетичного буття, коли постмодерній людині врешті-решт стає невимовно тоскно. 

Росте печаль — як свічка на колінах,

І дощ іде — іскристий, мов струна.

А ще більшу самотність вона відчуває, коли повертається до трансцендентного. Раз відмовившись від Бога, ця людина автоматично заповнює цей простір чимось іншим, тільки не релігійним світовідчуттям. 

 Епоха вмерла…

Серце відболіло

І тихо засвітилось —

Як болід.

Мій Буг під Богом,

Як гадюче тіло,

Блищав до океану сотні літ.


Сумна держава…

Древня батьківщина

Іще зосталась, кровно-золота.

Ще — чорт та ангел в мене за плечима.

І спереду коханої уста.

<…>

…Епоха вмерла.

Але старовіри 

Ще воскресять колись її свята.

 Певно, що релігійність (як і тілесність) сьогодні має бути переосмислена. Релігія чи родинні уклади аж ніяк не мають бути формою влади над особистістю й соціального контролю. Але це також не означає, що нова «пост-гуманістична» людина має спокійно спостерігати, як руйнується її етично-психологічний простір. 

Людина завжди має тримати в собі той вогник, який допомагає у найскрутнішу хвилину повернути життя на 180 градусів. Це здатність людини вірити в чудесне. 

В такі часи бувають чудеса. 

В такі часи — згори, але під вітер. 

І туга — як розплетена коса.

І часто так — мов ти один у світі.

Коли дитину почнуть виховувати не на «ілюзорних» казках, а на творах кіберкультури (при всій моїй повазі до цього феномену), тоді поезія остаточно втратить свою сутність. А Ігор Павлюк — це вічний лицар Поезії. Ми не маємо кепкувати з його наївності та чудакуватості — це поезія, яка розповідає історію життя по-іншому, яка прагне не просто розважити, а й також уберегти… Тому їй властива формульність: місткі словесні картинки входять у простір нашого сприйняття як приховані психологічні сюжети, що мають допомогти людині розрізнити Добро і Зло.

Стаття передрукована з газети "Літературна Україна.— 2010. — 5 серп.


Категорія: Мої файли | Додав: Автор | Теги: Дмитро Дроздовський, українська література, Ігор Павлюк, поезія
Переглядів: 579 | Завантажень: 6 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вітаю Вас Гість